Розділ 47. Така схожа на матір...

У кімнаті на мене вже чекали Міллі і бабуся Маргарет. Обидві були сповнені рішучості, зосереджені і, мабуть, навіть трохи войовничі, немов вони збиралися на святу місію: зробити з мене саму досконалість. Красуню та богиню балу. А я лише приречено зітхнула, махнувши рукою і відчувши себе жертвою перед вівтарем, прошепотіла:

— Треба — то треба... — І віддала себе їм у повне розпорядження. Бідна я бідна...

Здається, навіть на свій дебютний бал я не піддавалася настільки жорстокій атаці. На мені випробували весь арсенал засобів по догляду: маски, скраби, еліксири, чарівні масла... Я навіть не впевнена, що впізнала половину назв того, що вони щедро наносили мені на шкіру і волосся. Для макіяжу принесли цілий саквояж, з яким можна було їхати в експедицію. При цьому макіяж мав бути максимально натуральним — тобто виглядати так, ніби я прокинулася ось такою, сяючою. Ех, жінкам би премію вручити за таку працю.

А ще добре, що сукня була всього одна — інакше б примірки розтягнулися на тиждень, і в підсумку я б запізнилася на бал, оповита стрічками і з бігудями на голові. Все-таки бути чоловіком простіше: встав, вмився, зачіску рукою пригладив — і вже готовий сяяти. А нам, бідолахам, поки всю красу наведеш — можна і постаріти.

Здається, мене все ж таки пожаліли. Тому що я не тільки пережила тортури, але й навіть нікого не прокляла. А коли мене нарешті розвернули до дзеркала, то мимоволі затримала подих. На мене дивилася не я. Тобто — я, звичайно, але... і не зовсім. У дзеркалі відбивалася неймовірно красива дівчина з сяючою шкірою, витонченими рисами, легким рум'янцем і блиском в очах.

Ні, мене, звичайно, не раз вбирали і фарбували. Але зараз... зараз Міллі і бабуся перевершили самих себе. Я ніби вийшла зі сторінок казки. Хоч зараз під вінець. Ні, стоп. Ці думки краще прибрати подалі, мені поки що туди рано. Адже я ще не почала жити по-справжньому.

— Це... просто неймовірно. Ніби й не я зовсім, — видихнула, не відводячи погляду від дзеркала.

— Ми старалися, — Міллі сяяла від щастя, а бабуся непомітно змахнула сльозинку. Ех ви...

— Ну ви чого, все ж добре, — спробувала я підбадьорити своїх чарівниць і себе заодно. — Ось як вийду, як засяю, щоб всім неповадно було.

Немов храбрилася, а всередині все стискалося від хвилювання. Так, виходів у світ я пережила чимало, але ще жодного разу мені не хотілося виглядати чудово заради когось одного. Мабуть, мої чарівниці вловили це без слів і вклали в кожен рух свою турботу. Саме за це я була їм безмежно вдячна.

Ми встигли якраз вчасно: у двері пролунав стукіт, і після дозволу до нас увійшов батько. Він завмер на порозі і довгу секунду просто дивився на мене без слів.

— Невже все так погано? — пожартувала я, хоча серце стиснулося. Його думка була важливішою за будь-яке дзеркало.

— Ні... Ти... Ти прекрасна, доньо, — промовив він трохи охриплим голосом. А потім після паузи додав: — Ти така схожа на свою матір.

А ось це вже удар. Я кинулася до нього, більше не турбуючись про сукню чи зачіску. Просто притиснулася, сховалася в грудях, і правитель обійняв мене міцно, дбайливо, як у дитинстві. Його долоня ласкаво провела по моїй спині.

— Моя донечка зовсім виросла, — прошепотів він. — А я й не помітив... Обіцяй мені бути щасливою, добре?

Я обережно кивнула у відповідь, побачивши, як в очах навпроти відбивалися любов, тривога і щось невимовно тепле.

— Обіцяю, — промовила тихо.

Але ця мить промайнула дуже швидко. Потім він немов перемкнув тумблер — і ось переді мною знову монарх: величний, спокійний і зібраний. А я так швидко переключатися не вміла. Поки тато вже про щось говорив з бабусею, я старанно підтерала очі хусткою і робила глибокі вдихи.

Нарешті ми разом вийшли з маєтку. Рука в руці, крок за кроком, плавно і розмірено — ніби ми на урочистому прийомі. Король є король, навіть якщо навколо не мармурові зали, а острівна площа. Його впевнений погляд, рівна постава і беззаперечна гідність змушували натовп розступатися з поклонами.

Я ж потайки вдивлялася в обличчя, адже десь там, серед гостей, був Емін. І коли наші погляди нарешті зустрілися, я відчула, як весь світ завмирає. У його очах відбилися радість, впізнавання і... захоплення. 

Як би я не виглядала, в якому б образі не з'явилася —  мій принц завжди знав, що це я. Можливо, саме за це я і покохала його всім своїм серцем.