Розділ 33. Схвалення батька

— Ліє-Маріє Арденійська, не бажаєте пояснити своєму батькові, куди ви зникли одразу після турніру — і чому повернулися тільки зараз?

Перше, що спадає на думку, коли чуєш таке: бігти. Ідея — блискуча, безперечно. Саме вона й промайнула в моїй розбурханій уяві, тож я пришвидшила ходу, сподіваючись проскочити до сходів. Але де там. Батько ступив вперед і загородив мені шлях, мов непохитна кам’яна брама. Маршрут перекрито.

Я зітхнула. Глибоко. Зібралася з духом і повільно підвела погляд — просто в його очі. Тобто: приготувалася до королівського прочухана.

— І що це, по-твоєму, було? — голос спокійний, майже байдужий, але очі блищали грозою. Вочевидь, я зачепила якусь царську жилку.

— Тату, а може... ти мене завтра посвариш? — спробувала я хитрувати, зобразивши зразкову невинність. — Сьогодні зовсім не хочеться ні брехати, ні виправдовуватися.

— Тобто завтра вже збрешеш? Я правильно зрозумів?

Оратор з мене нікудишній...

— Ні, ти не так мене зрозумів. Я все розповім. Чесно. Просто — завтра. Коли трохи охолонеш і не почнеш кричати. Я не хочу сварки.

— Ага. Тобто, привід сваритися є, так? — правитель глянув на мене так, що я буквально втягнула голову в плечі.

— Ні... Ну, можливо... Загалом, не зовсім.

Тепер я заплутала не лише себе, а й його. Брови зсунулись, а обличчя батька набрало того виразу, який зазвичай обіцяє катастрофу.

— Оце вже цікаво. Що значить — «не зовсім»?

Я здалася.

— Тату, тільки не злись. І, будь ласка, дослухай до кінця. Без емоцій.

— Конкретніше, донечко. Ти не на засіданні ради.

— Я була на побаченні, — випалила я на одному подиху й рефлекторно примружилась. Наче це могло мене врятувати.

— З ким? — голос батька залишався підозріло спокійним. Злості не було. Поки що.

— З Еміном. Принцом Китанії, — видихнула я, все ще напівготова до втечі.

— Молодець. Схвалюю.

Світ похитнувся. Я моргнула. Перепрошую — що? Це він серйозно? Мій батько? Схвалює?

Батько хмикнув, помітивши мій ступор, і додав:

— А що? Ви обидва дорослі. За статусом підходите одне одному. Та й принц у печері поводився гідно.

О, тільки не печера... Не треба згадувати порвані штани. Мені досі соромно, як у перший день.

— Тату... Ти мене дивуєш, — прошепотіла я, все ще не вірячи власним вухам. Це точно мій батько?

— А ти думала, я не бачив, як ви на одне одного дивитеся? І як він тебе захищав? Та я сам, мабуть, не зміг би краще. — Його голос став м’якшим, теплішим. І щось защеміло всередині.

Я розцвіла в усмішці. Мій залізний, суворий батько — і він схвалює мій вибір... Це було дорожче за будь-яку королівську нагороду.

— Тату...

Я ступила до нього й міцно обійняла, як у дитинстві. Він відповів — не менш щиро, хоч і обережно.

— Іди вже спати, моє диво. Але… поводьтеся скромніше. Принаймні до завершення турніру. Не варто, щоб інші претенденти дізналися надто багато — передчасно. Це буде… ніяково.

Я тихо пирснула зі сміху, але усмішка стала ще ширшою. Обійняла його ще дужче.

— Дякую, тату. Це справді багато для мене означає.

— Я знаю, люба. Я знаю, — в його голосі раптом почувся ледь вловимий сум. І я одразу здогадалася: він згадав маму. Їхню молодість. Їхнє кохання.

В грудях защеміло, але я не подала виду.

— Надобраніч, татку, — прошепотіла я і майже побігла сходами нагору, щоб він не побачив блиск у моїх очах.

— Надобраніч, люба, — почулося вслід.

У своїй кімнаті я нарешті дозволила собі видихнути. Серце билося шалено — від радості, хвилювання, спогадів. Перед очима знову з’явились його руки, його поцілунок, його хриплуватий голос. Я всміхнулась, обійнявши подушку.

— Добраніч, Еміне, — прошепотіла я в темряву.

І з цією думкою поринула в сон.