Розділ 30. Цілувати чи не цілувати? Ось у чому питання

Я спробувала вирватися з обіймів принца, злегка вперлася долонями йому в груди, але Емін тільки міцніше стиснув мене у своїх руках, немов зовсім не збирався відпускати.

- Пусти! - прошепотіла я, намагаючись звучати суворо, але голос зрадницьки здригнувся. - А то на нас будуть дивно дивитися... - Ситуація ставала дедалі безглуздішою. Два нібито юнаки в обіймах один одного - ще те видовище для нашого патріархального суспільства.

- А мені байдуже, - з лінивою, майже лукавою посмішкою промовив мій співрозмовник. - Кого хочу, того й обіймаю.

Його самовпевненість дратувала... і водночас гріла, ніби теплий плед. Я перестала сіпатися. І так, якщо бути чесною із собою - мені й не хотілося вириватися. У його обіймах було... до біса затишно.

- До речі, Малий, - додав Його Високість із тим самим тоном, від якого в мене загорялися вуха. Я запитально підняла брову, і принц тут же продовжив: - Пам'ятається, ти мені побачення з принцесою обіцяв.

- Я?! - обурилася, навіть не намагаючись приховати емоції. - І зовсім я не обіцяв... ла! - От чорт, знову збилася.

- А мені здається, ти щось там про «можливості» говорив... ла, - не упустив шансу подражнити мене Емін. - Думаю, зараз у тебе якраз така можливість і з'явилася. То що? Влаштуєш?

Він дивився на мене з нахабною впевненістю, ніби був абсолютно переконаний у тому, що я не відмовлю. Та й як тут відмовиш? Чорт забирай, навіть його підначки звучали як запрошення в казку.

- Я подумаю, - кинула з удаваною холодністю. Не те щоб я хотіла здаватися недоступною, просто... треба ж якось зберегти залишки гідності.

- Подумай, подумай, - з тією ж усмішкою сказав мій рятівник. - До восьмої вечора. Біля ставка найкраще думається.

Принц підморгнув і, нарешті, відпустив мене, і я одразу відчула, як тягне назад - до його тепла, до його запаху, у це відчуття захищеності. І все ж довелося змусити себе залишитися на місці, коли хлопець вже зробив крок назад.

- І ще, побажай мені удачі, маленька, - додав він, ніби між іншим. - Сьогодні вона може стати в нагоді. Ваші розпорядники щось дуже цікаве задумали. Сподіваюся, впораюся.

- Удачі вам, Емін, - ввічливо відгукнулася я, намагаючись звучати спокійно.

- Тобі, Мала. Тобі, - прошепотів він, схиляючись до самого вуха, і легко чмокнув у щоку, перш ніж стрімко віддалитися.

Я ж залишилася стояти, немов прикута до місця. Він мене поцілував. Нехай навіть це був всього лише легкий чмок - але ж це і був поцілунок. Наш перший? Серце шалено заколотилося, а щоки запалали.

- Прийом-прийом! Терра викликає Алію! Як мене чути? - голос Міллі пролунав просто в мене за спиною, і я здригнулася, різко обернувшись.

- Ви чого? - здивовано подивилася вона. - Не відгукувалися, стояли наче зачаровані. Сталося щось... хороше?

- Ага, як же... - пробурмотіла я собі під ніс. - Забула подякувати Еміну за порятунок.

Думки в голові закрутилися з новою силою. А якщо я все ж таки поцілую його? Ну... суто з вдячності, звісно. Не тому, що мені цього до судом у пальцях хочеться.

- Ау! Я все ще тут! - помахала рукою перед моїм обличчям помічниця, нагадуючи про себе. Ой, вона ж щось запитувала.

- Я просто задумалася... про турнір. Що ж такого розпорядники придумали? - спробувала перевести стрілки я.

- Не знаю, - дівчина знизала плечима, але очі в неї загорілися. - Мені самій страшенно цікаво. Вже всі лікті собі покусала, і Стефанію мало не катувала - ніхто не в курсі. Нас ніби навмисне відгородили.

Разом ми попрямували в бік майданчиків, сподіваючись вивідати хоч щось. Але й там - одні загадкові посмішки, жодних пояснень. Хитруни! Звільнити б їх всіх до дракона! Хоча... ідея. Може, спробувати натиснути?

- Не прокатить, - ніби прочитавши мої думки, зауважила Міллі. Я підозріло покосилася на неї. - А що? У вас все на обличчі написано, - фиркнула моя співрозмовниця, і я невдоволено стиснула губи.

Нормально покрутитися біля робітників не вдалося - навколо почали прогулюватися аристократки, і незабаром стало зовсім не проштовхнутися. Цей рік точно поб'є всі мої особисті рекорди за кількістю роззяв.

На обід майже ніхто не пішов - нерви здавали, а таємниця третього туру не давала спокою. Претенденти шепотілися, нервово совалися, намагалися щось вивідати. Один лише Емін зберігав якусь непристойну для ситуації незворушність. Ми кілька разів перетнулися поглядами, і щоразу він мені посміхався... загадково, тепло, так, ніби ми ділилися якоюсь таємною змовою. Міллі, звісно ж, це помітила.

- Вам не здається, що цей принц якийсь... дивний? - запитала моя помічниця, примружившись. - Спокійний, наче удав. Може, він щось знає?

- Та ні. Він просто по життю пофігіст, - відмахнулася я. Хоча... хто його знає. Може, у нього й справді є плани на вечір, про які нам краще не знати.

Але що ближче підходив призначений час, то більше я нервувала. Не про турнір - ні, там все буде як буде. Я все думала про одне. Цілувати чи не цілувати? І нема з ким порадитися! Міллі - відпадає, бабуся - ну вже ні, тренер - взагалі блюзнірство. І тоді у моїй голові народилася божевільна ідея.

- Ворожіння! - майже скрикнула я. Чому б не запитати в ромашки? Квіти ніколи не помиляються!

Я кинулася до клумб, але добігти не встигла - мене перехопив розпорядник турніру. Він з'явився як завжди вчасно, трохи похмурий, але в очах його читався якийсь веселий блиск.

- Турнір починається за п'ять хвилин. Вам радили зайняти краще місце. І... ми впевнені, сюрприз вам сподобається, - повідомив мій тренер, стримуючи усмішку.

І саме після таких слів точно починаєш нервувати. Ці таємничі посмішки й тонкі натяки... Ні, ну де це бачено, щоб розпорядники турніру приховували від мене подробиці?! Та вони з глузду з'їхали! Квіточку доведеться відкласти - я поспішила до головного майданчика, ледь не збивши по дорозі якусь даму в пір'ях.

Я зайняла місце недалеко від короля і «принцеси», яка, на мій подив, почала спускатися вниз, до тренера. Все всередині завмерло в очікуванні. Зараз почнеться.