Розділ 28. Розмова з тренером

Лія

Лікарка пішла досить швидко, закінчивши лікування і обережно змастивши мої рани густою маззю з терпким запахом трав. Перед тим, як піти вона настрого заборонила мені лягати на спину до самого ранку, а щоб я не надумала сперечатися і зрозуміла серйозність ситуації, демонстративно показала мені мої злощасні штани. І тут мене ніби громом вдарило. Я застигла, витріщившись на понівечену тканину: на місці удару - так-так, саме на моїй бідній попочці - не залишилося живого місця. Все було в крові, саднах і жахливих синцях.

І тут до мене дійшло. Принцу... Еміну відкрилася ця ганебна картина! Він бачив мої поранені сідниці. Я в жаху заплющила очі, відчуваючи, як обличчя палахкотить вогнем. Все моє тіло залило хвилею сорому. О, боги, як тепер йому в очі дивитися?! Але ж доведеться. Доведеться... як мінімум подякувати йому за те, що врятував і доніс до маєтку.

Бабуся, мабуть, відчула мій стан, адже після лікування швидко відкланялася, залишивши мене відпочивати. За нею один за одним пішли всі, хто заглядав провідати мене - звісно, тільки ті, хто знав про мою авантюру з переодяганням. Так я залишилася одна, надана своїм бурхливим думкам.

І ці думки були... о, краще б я заснула відразу! Я вже всерйоз подумувала про те, щоб піти в монастир і спокутувати свій сором, відновлюючи карму. Особливо коли в голові спливла підступна думка: а чи сподобалося принцу те, що він побачив? Або навпаки, він тепер розчарований і взагалі не захоче зі мною спілкуватися? Адже Малий, якого він вважав хлопчиськом, виявився... принцесою. Принцесою, яка ховалася під маскою, крала чужий одяг і потрапляла в неприємності.

Та що вже там, я навіть до цього дурного прізвиська "Малий" встигла звикнути. Хоча раніше б ні за що не зізналася в цьому.

Сон не йшов. Я крутилася, перебираючи в голові все нові й нові варіанти розвитку подій. Може, варто просто зараз піти до Еміна? Поговорити, порозумітися, вибачитися? Чи це матиме безглуздий вигляд? А що як він взагалі не захоче мене бачити?

Ці думки вихором кружляли в голові, не даючи ні спокою, ні перепочинку. І коли здавалося, що я остаточно потону у власних страхах, у голові народилася ще одна куди важливіша думка. Та, яка вимагала негайної дії. Я вже збиралася схопитися з ліжка, але вчасно згадала про заборону лікаря.

Пощастило - у цей момент до кімнати зазирнула Міллі, обережно поцікавившись, чи не потрібно мені чогось. Потрібно. І дуже терміново. Мені була необхідна зустріч із тренером - тим самим, який одночасно був розпорядником турніру. І ні, це не могло почекати до завтра.

Міллі лише мовчки зітхнула, розвертаючись до дверей, але я все одно почула, як вона напівголосно пробурчала щось про вередливих принцес із шилом у постраждалому місці. Ну треба ж, нахаба! Хоча... враховуючи, скільки нервів їй вартувала моя вилазка, і скільки ще - мій порятунок, я була готова пробачити своїй помічниці цю вільність. Та й взагалі, Міллі була моєю єдиною справжньою подругою. А друзями не розкидаються. І вже тим більше не читають їм нотацій у такі моменти.

Я нетерпляче переминалася з боку на бік, вмовляючи себе потерпіти, поки Міллі виконувала моє доручення. Минуло всього кілька виснажливих хвилин, перш ніж двері знову відчинилися.

На порозі стояв тренер - змучений, пом'ятий, але все такий же надійний.

Емін

Хотів піти, не відкриваючи Лії всієї правди, але біля самих дверей все ж не витримав і, кинувши їй на прощання обережний натяк, дозволив собі сподіватися. Впевнений, принцеса зрозуміє - вона виявилася напрочуд тямущою дівчиною, що не могло не тішити. Згадалося, як зовсім недавно я говорив про її майбутнього чоловіка з байдужістю... Тепер же ця думка викликала в мене дивне хвилювання. Я зловив себе на тому, що хочу бути тим самим чоловіком. Зізнання трохи ошелешило, змусивши внутрішньо спіткнутися, але я все ж таки прийняв його з гордо піднятою головою. Зрештою, я цілком дорослий чоловік, щоб змінювати свою думку про шлюб. І терміни очікування - теж. Ні, я не готовий терпіти сто чи сто двадцять років!

За цими роздумами я швидко вибіг із маєтку. Якось не хотілося перетинатися з ріднею принцеси в спокійнішій обстановці - аж надто серйозно вони вміли дивитися. Та що там - сам тесть-король викликав у мене поважний жах. Хоча, звісно, забігати так далеко вперед було нерозумно... Але думки все одно вперто кружляли навколо Лії та майбутнього.

Я розумів, що зараз Малій не до мене - лікування, спокій, біль, все таке інше. Але десь у глибині душі жевріла надія, що вона захоче мене побачити. Тому я простирчав неподалік від маєтку майже до самого вечора, міряючи кроками стежки, вслухаючись у кожен шерех. І все ж таки, коли так і не дочекався її, довелося вирушити відпочивати, ледь переставляючи ноги від втоми.

А вже на підході до гуртожитків мене перехопив розпорядник турніру. Судячи з його обличчя, розмова мала бути неприємною.

- Ваша Високосте, нам потрібно поговорити, - сказав він без зайвих церемоній. Я кивнув і ми відійшли вбік, ховаючись від зайвих вух.

Почав він, як водиться, з подяк за порятунок Лії. Потім пішли нарікання на свою безпорадність і... погрози. На думку тренера принцеси, я мав негайно кричати на кожному розі, що під маскою посильного ховалася справжня принцеса. І, мовляв, якщо я порушу своє мовчання, то буквально скоїтиму злочин проти корони. Моя щелепа кілька разів погрожувала впасти на землю в процесі його промови. До кінця розмови нерви в обох були на межі, ми навіть встигли злегка посваритися. Обличчя розпорядника почервоніло від обурення, я ж стиснув кулаки, ледь стримуючи роздратування. Однак зрештою ми все ж таки дійшли до спільного знаменника і розлучилися майже друзями, обмінявшись короткими кивками.

А коли я вже попрямував у бік гуртожитків, мене наздогнали з несподіваною новиною: виявляється, я пройшов до другого туру турніру, навіть не будучи присутнім на ньому особисто! Переміг герцога і його компанію без особливих складнощів. Ну, формально. Значить, все ж таки герцог... Чудово. Схоже, після такої справи голови таки полетять. Король не залишить це без уваги.