Розділ 24. Ранкові події: щось сталося з Малим?

Але варто було мені повернутися в кімнату, як я зрозуміла: щось сталося. Повітря, здавалося, застигло, а на обличчях батька та бабусі читалася дивна суміш невинності й задоволення. Щось вони накоїли. І, на жаль, розгадка не змусила себе чекати. Тато, моя надія, мій соратник і головний змовник, видав наш секрет. Той самий, який ми з ним так ретельно приховували від бабусі, бо ну аж надто вона... цілеспрямована.

Спочатку я недовірливо витріщилася на правителя, подумавши, що він, можливо, спробував мене вигородити, прикрити своїм королівським авторитетом. Але ж ні. Щойно я побачила самовдоволену посмішку на його обличчі й пустотливий блиск в очах бабусі, все стало зрозуміло. Він розповів. Він все розповів! Про те, що його дорогоцінна донька, тобто я, тягає на себе вбрання хлопчиська-посильного і вештається територією, «інкогніто спостерігаючи» за претендентами.

Ост же татко! Та йому не корону носити треба було, а на театральній сцені сяяти. Так обставити бабулю, не розбудивши її підозр, - талант, якого я тільки вчуся. Але з такими прикладами перед очима, можливо, і я коли-небудь стану майстром підступних інтриг.

До речі, ідею визнали геніальною. І навіть похвалили. Але, як водиться, за похвалою послідувало: «А тепер покажіть вашу підміну». І бідній Стефанії довелося вийти на арену, хоча вона знала, на що йшла. Зрештою, це все ж таки практика. Корисна, хоч і виснажлива.

Ми швидко перекусили, заодно вислухавши несподіваний комплімент від бабусі на адресу мого кухаря. Обов'язково передам Фредеріку - він розтане, немов масло на теплій булочці. Міллі тим часом непомітно прошмигнула до Стефанії, запросила її на «сімейні збори» і швидко випарувалася. Правильно - у такі моменти краще триматися на відстані від небезпечної зони.

Ну, а далі почалося катування. Причому не моє, на щастя, а поки що Стефанії: «Повернись. Усміхнися. Зроби реверанс. А якщо тебе злякають? Танцювати вмієш? А з королем? А якщо миша? А змія? А як щодо твоїх життєвих цілей, юна леді?» І все в такому дусі, без кінця і краю. Я, не витримавши, вже відверто сопіла в кріслі, крізь вії спостерігаючи, як дівчина стоїчно тримається. Не здригнулася, не втекла, не збила посмішку - залізне дівчисько. Я б точно зламалася на «миші».

А коли через півтори години мої дорогоцінні родичі нарешті задоволено кивнули, дозволивши Стефанії сісти, а заодно похваливши її за витримку, я вже була на межі знемоги. Звісно, не кожна принцеса здатна витримати таке, а що вже казати про «простолюдинів», як висловилася бабуся. Камінь у мій город? Очевидно. Але я зробила вигляд, ніби не зрозуміла. Нехай думають, що в мене теж є витримка.

І тут грянуло продовження. Як то кажуть, якщо ти думаєш, що дно досягнуто, приготуйся - знизу постукають. Бабуся, немов, як свіжовідполіроване срібло, оголосила, що теж залишиться інкогніто. Так-так, вона вирішила зіграти роль ексцентричної аристократки, яка приїхала розважитися і поспостерігати за своїм невгамовним «онуком». Тобто за мною. О, Великі Сили! За що мені все це?! Звісно, я вголос нічого не сказала, але моє страдницьке зітхання мало натякнути оточуючим, як я «рада» новій ролі бабусі.

Після всіх цих «допитів» я вирішила хоча б трохи розвіятися, прогулятися і вдихнути свіжого повітря. Але де там! Бабуся не збиралася мене відпускати саму - мовляв, навіщо залишати даму на самоті, коли в неї є онук-юнак? Вона повисла в мене на руці й потяглася слідом, вдаючи з себе щось дивне й аристократичне. Чудове маскування. Принаймні, на її тлі я мала цілком переконливий вигляд.

Натовп біля фонтану на той час вже розійшовся - аристократи, мабуть, зрозуміли, що Його Величність не вийде до них на дружню бесіду. І ми без особливих проблем покинули маєток. Майже ніхто й не обернувся. Турнір, як не крути, відволікав багатьох.

Я відвела бабусю до найближчої альтанки, адже спека стояла нестерпна, а вона, як завжди, вбралася ніби на осінній бал. Залишивши есцентричну леді в тіні, я пообіцяла повернутися за годину і попрямувала в бік їдалень - час сніданку, тож я збиралася подивитись, хто з претендентів ще залишився. Все, наче, йшло за планом.

Але, як показує життя, плани в нас одні, а у долі - зовсім інші. Я не встигла навіть звернути за ріг однієї з їдалень, як почула дивний шурхіт. Зупинилася, насторожено обернулася - і тут же відчула, як чиїсь сильні руки різко схопили мене, на голову накинули мішок, і все занурилося в морок. Я намагалася вирватися, чинити опір, закричати - але марно. Мене зв'язали міцно, немов солом'яну ляльку на свято врожаю, рот затиснули так, що навіть крик захлинувся в горлі.

А потім... потім почало мутніти в очах. Шум пішов углиб, тіло обм'якло, і останнім, що я відчула, був рух - хтось ніс мене геть.

Емін

Ранок видався стерпним. Біль відступив, і я, дивлячись у дзеркало, майже не впізнав вчорашню відбивну на місці свого обличчя. Подяку за це слід було віддати Малому і тим мазям, що я прихопив із собою. Магія і сила рослин - потужна штука. Вже до завтрашнього дня я і зовсім забуду, що на мені взагалі були синці. Але ж могло бути набагато гірше...

Коли я втратив Малого, мені ніби знесло дах. По-справжньому. Я перестав думати, забув про холоднокровність, про логіку і про все на світі. Ліз у бійку, готовий був укласти кожного на тій арені. Але толку? Хіба це б повернуло мені рівновагу? Ні. Тому й пішов іншим шляхом - вирішив забити емоції болем. Фізичним. Думав, якщо мені стане дуже погано, то я перестану думати про нього.

Помилка. Тільки-но я почув його голос - і все, наче плита звалилася з плечей. Дихати стало легше, а легені немов згадали, як це - вдихати без болю. Що це було взагалі? Чаклунство? Прокляття? Ні... мана. Точно. Адже я завжди любив жінок, а тут... Щось пішло не так. Що саме, поняття не маю, і розбиратися з цим зараз було точно не час.

Я мотнув головою, відганяючи дурні думки. Пізніше. Після турніру. Зараз у мене на порядку денному новий бій, і я маю намір перемогти. А потім... потім я поговорю з Малим. По душах. Як звик. Без цих ваших «натяків» і «домислів». Скажу все прямо, адже в цьому була моя сила. І моя слабкість. Але інакше я просто не вмію.