Розділ 21. Розмова з батьком

Мої щоки палали так, ніби я занадто довго простояла біля вогнища, а на губах блукала дурнувата, зовсім не властива принцесі усмішка. Невже я й справді подобаюся Еміну? Хоча... стоп. Я ж для нього хлопець. Брр... Принцу подобаються хлопці? Ні-ні-ні-ні, тільки не зараз. Якщо я продовжу в цьому напрямку, мій мозок всерйоз задимиться і, мабуть, випарується від перевантаження.

Зупинившись біля дверей маєтку, я кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти хоровод думок, що танцювали канкан у моїй голові. Треба зібратися. Обличчя - впевнене, крок - рішучий. Я зробила вдих, видих... і зробила крок всередину. У будинку на мене вже чекали. Мій тренер, знервована Стефанія, магістр Лондрін із незмінною холодною ввічливістю, Міллі, напружена і зосереджена, і - звісно ж - він. Мій батько. Король.

- Привіт, тату, - видала я якомога невимушеніше, намагаючись здаватися розслабленою. Ну а що? Раптом такі збори в мене вдома - звична справа?

- Тату? - перепитав батько з явною недовірою, насупивши брови, ніби щось у моїй манері його збентежило. Міллі тут же почала корчити якісь дивні гримаси, виразно ворушачи бровами, намагаючись передати мені послання рухом губ.

Я витріщилася на неї, намагаючись прочитати: «пи...», «пимі...», «пи-мі-ли...» Та що ж ти, мова древня, таке мимриш?! І тут мене осінило. Отакох. А я ще Еміна «жирафом» дражнила. Йому хоча б на третій день доходить, а мені, схоже, і тижня замало. Личина, ну звісно ж! Я смачно стукнула себе по лобі - заодно і розвага для присутніх - і поспішно зняла артефакт, дозволяючи своєму образу хлопчака розсипатися і розкриваючи звичну, нехай і злегка пошарпану, зовнішність принцеси.

- Привіт, - видихнула я вже менш впевнено, відчуваючи, як клубок у горлі зростає з кожною секундою.

- Ну привіт, доню, - у голосі Його Величності був спокій, за яким ховалася напруга. - Не хочеш пояснити мені?

Ох, хочу-то хочу... але чи варто? Утім, судячи з виразу його обличчя, вибору в мене не було. Та й якщо подумати - краще одразу сказати правду. Нехай почує її від мене, а не складе власну картину, яка цілком може виявитися страшнішою за реальність.

- Хочу. Пройдемо до мене в кімнату? - не хотілося виносити це на загальне обговорення, навіть якщо тут були тільки наближені. Покарання від батька цілком вистачить і без свідків.

- Так, мабуть, ти маєш рацію, - кивнув він. - Ви всі можете бути вільні.

Команда прозвучала спокійно, але категорично. Ось він - справжній король. Накази для нього - немов дихання, звичні й природні. Навіть Лондрін мовчки вклонився і вийшов, не ставлячи зайвих запитань.

- Міллі, принеси нам чай. І печиво, - додала я поспіхом, сподіваючись, що хоча б солодке якось скрасить цей допит із пристрастю. Шанс невеликий, але спробувати варто було.

Решта пішли, а ми з батьком попрямували до моєї кімнати. Вже в коридорі мене наздогнала запізніла думка: а маски я добре сховала? Нерви збунтувалися, змушуючи серце прискоритися. Ось чому так завжди? Чому я спочатку роблю божевільні вчинки, а потім тільки думаю, як з ними жити?

Але, як виявилося, батька не надто турбували мої схованки. Він увійшов до кімнати першим, мовчки опустився в крісло біля вікна і важко зітхнув. Один-єдиний видих, але в ньому ніби пролетіло пів життя. На мить здалося, що він постарів років на п'ятдесят. Звісно, зовні це було майже непомітно - правитель умів тримати обличчя. Але я-то знала, куди дивитися.

І від цього ставало тільки важче.

- Розповідай. До чого весь цей маскарад? І хто та дівчина, яка грає твою роль? - голос батька звучав спокійно, майже тихо, але я не обманювалася. За цією зовнішньою врівноваженістю ховався гнів, стриманий, але киплячий всередині. Я знала цей тон. Він передував бурі.

- Тату, розумієш... - почала я, але тут же зам'ялася, не знаючи, як підібрати потрібні слова. Зробила паузу, сподіваючись, що за секунду в голові складеться виразне пояснення. Не склалося.

І тоді терпіння батька лопнуло, немов мильна бульбашка. Він різко схопився з крісла, і голос, до цього рівний, став різким та надламаним:

- Ні, не розумію! Лія, ти ж принцеса! Що за дитячі ігри?!

Я здригнулася. Ніколи раніше не бачила батька таким. У його очах металися розчарування і тривога, він не просто злився - він боявся. За мене. За країну. За наше ім'я. Я стиснула пальці на колінах. Адже все це не просто так. Все було у справі. Треба тільки... просто треба все пояснити.

Я вже зібралася заговорити, але в цей момент у двері постукали. Рятівний відволікаючий момент. Я швидко сказала «увійдіть», і в кімнату прослизнула Міллі. Обережна, немов кішка, що несла дорогоцінну тацю з чаєм і печивом, вона безшумно поставила все на низький столик, навіть не дивлячись на короля, і одразу ж ретирувалася. Не дивно. Під гарячу руку ніхто не хотів потрапляти.

Я глибоко вдихнула, зібравшись з духом. Треба було вирівняти голос, не тремтіти, тримати поставу. Так, переді мною батько, але ще - король. І я зараз не просто дочка, я - спадкоємиця. Я зобов'язана розповісти все чітко, послідовно, без краплі істерики.

- Батьку, дозвольте мені все пояснити, - я зробила голос офіційним, майже урочистим, як на церемоніях. - Тільки прошу, потерпіть трохи. Я розповім, як все відбувається насправді.

Він мовчки кивнув. Один кивок, як дозвіл - і це був мій шанс.

Я почала з самого початку: розповіла, як зародилася ідея турніру, як відбулися перші змагання, як почали з'являтися кандидати у наречені. Потім повідала, як серед претендентів почали спливати дивацтва: артефакти, дивні збіги, спроби зламати захист острова. Тут і з'явилася думка про «Маску»-захисника - таємничу особу поруч зі мною, яка стежитиме за порядком. Але і цього виявилося замало. Тоді-то я і зважилася на експеримент: використовувати артефакт-«личину», щоб самій стати кимось іншим. Звичайним хлопчиськом. Посильним. Спостерігати, хто як поводиться, коли не бачить принцесу, не відчуває на собі пильні погляди її оточення.