Розділ 17. А якщо з майбутнім чоловіком спробувати подружитися?

З того самого дня в голові у мене завівся маленький, але надзвичайно настирливий черв'ячок усвідомлення. Він не давав спокою, постійно шепотів, підточував колишні впевненості. Адже я раніше вважала, що все нещастя - на моєму боці. Мовляв, ось вона я - бідна, нещасна, приречена на шлюб без кохання. Батько, звісно, клявся, що все буде добровільно, що ніхто не посміє мене змусити. Але якось не замислювалася я до цього, що і мій майбутній чоловік може бути таким самим пішаком у чужій грі. Адже його теж можуть примусити. Так само, як і мене, батьки можуть позбавити вибору. Можуть відірвати від тієї, кого він справді кохає, заради політичної вигоди або чужої жадібності.

Чомусь у голові одразу ж сплив образ Еміна - він стоїть, мовчки, стиснуті кулаки, обличчя вперте, але в очах порожнеча. А десь далеко, за розкішними воротами, назавжди зникає його єдина. І все через жадібність його батька. Через мого батька, який вирішив влаштувати цей чудовий, гучний, але такий несправедливий турнір. Хоча сам турнір - річ хороша. От тільки призом була... я. А точніше, мої рука і серце. Апетитний шматок м'яса з бонусом у вигляді багатого приданого. Чудовий приз для тих, хто не замислюється, кого ставлять на п'єдестал.

Сама придумала, сама засмутилася. Та я просто ідеал самостійності, чорт забирай. Немов намагаючись вибити цю дурість із голови, я зі злістю стукнула кулаком по стіні. І, звісно ж, не розрахувала. Наступної секунди по пальцях потекла гаряча кров. Ну зрозуміло. Навіть у люті я примудряюся зробити собі боляче. Просто чудово!

Скрипнувши зубами від злості й болю, я пішла у ванну, машинально промила рану під холодною водою і вмилася. Холод трохи привів до тями, але голова все ще гуділа, немов зсередини її хтось гриз. І ось же парадокс - що більше я думала, що глибше копала, то ясніше розуміла, що все це - не шлях до щастя. Ні переживання, ні злість на батька, ні жалість до себе нічого не змінять. Я, як і раніше, залишуся тим самим «цінним приданим», не людиною, а шансом. Але якщо вже я змінити нічого не можу, значить, повинна навчитися знаходити радість хоча б у дрібницях. Вчитися бути щасливою, незважаючи ні на що. Хоч із краплі. Хоч із крихти.

- Я буду щасливою, - повторювала я, немов заклинання, майже шепочучи, виходячи на вулицю.

Не встигла дійти до фонтану, як моя доля, а точніше, Його Високість принц Китанії, нагадав про себе. І з яких це пір він став «моїм» принцом? Не встигла я як слід обміркувати цю обурливу думку, як хлопець вже матеріалізувався переді мною, як завжди - зі сліпучою, дратівливо чарівною посмішкою. Чесно, аж зуби зводить.

- Малий! - весело окликнув він, по-хазяйськи вторгаючись у мій простір. - Чого такий кислий? Із подружкою посварився?

Ну так. Які ще проблеми можуть бути у «Малого»? Тільки дівчата та нетравлення. Я знизала плечима, відчайдушно не бажаючи відповідати. Все одно виверне мої слова, ще й посміється на додачу. Ми це вже проходили - хлопець просто майстер із перетворення будь-яких почуттів на легке глузування. Тому я просто мовчала. Не хотілося підігравати. Я сподівалася, що, якщо ігноруватиму, він, як усякий цікавий привид, попливе далі у своїх справах.

Ага, наївна. Емін і не думав іти. Принц уставився на мене, свердлячи поглядом, у якому з'явилося щось нове. Наче став уважнішим. Чи це мені здалося? Може, я вже починала бачити в ньому те, чого немає?

- Що сталося? - запитав він, цього разу тихіше. І в голосі - щось... не удаване. Запитання звучало з такою настороженою турботою, що в мене всередині все стиснулося. Невже й справді хвилюється?

- Нічого, - буркнула я, з виразом обличчя, гідним статуї. Ось тобі, дорогий принц, містер «багатослівність» власною персоною. Може, здогадаєшся, що лізти не варто.

Не здогадався. Він, звісно, високий, але я не думала, що Його Високість насправді з тієї рідкісної породи жирафів, до яких доходить щось тільки на третій день. Я важко зітхнула і вирішила трохи відкрити завісу таємниці. Може, хоч так він зрозуміє.

- Все гаразд, - почала я, намагаючись тримати голос рівним. - Просто ось задумався над вашими словами. Раніше я вважав, що тільки принцеса страждає від геніальних ідей її батька, а виявляється, що і для інших це може бути тягарем. - Нехай знає, що тепер я і його розумію.

- То ти через це...? - його голос звучав майже недбало, але Емін одразу схопив мою руку, де все ще продовжувала текти кров, і обв'язав її своєю хусткою.

Я, чесно кажучи, не була впевнена, що хустинку не використали за призначенням до цього, але що поробиш... не буду перевіряти. Я дивилася на його турботливі, але дещо розгублені рухи і вирішила, що можу дозволити йому подбати хоча б про це.

- Не зовсім, - відповіла, не в силах збрехати, але й говорити всю правду не хотілося. Все ж таки такі речі краще залишати при собі.

- Вибач, малятко, - його слова проникли в мене, і ось я вже червонію, немов школярка. Хоча, загалом, він мав на увазі мій вік, а не це маленьке зменшувально-пестливе звернення. Але що зі мною не так? Чому я так нервувала? Чорт, я навіть не очікувала, що це так вплине. - Я висловився тоді не зовсім правильно, - тим часом проговорив мій співрозмовник, немов виправдовуючись.

Я, чесно кажучи, так і не зрозуміла, що він хотів сказати. Але, схоже, все ж таки щось важливе для нього. Хоча... якщо подивитися збоку, то це, можливо, і справді неправильно.

- Ви сказали, що вам «доведеться» одружитися з принцесою, якщо ви переможете. Що тут може бути не правильно? - прикро? Так. Але що поробиш, така правда.

- Це не зовсім так, - почав Емін, але тут же зупинився. - Розумієш, я ж її практично не знаю, як і вона мене... - продовжив свої міркування Його Високість.

Усе ж у мене є невеличка фора - я починаю знайомитися зі справжнім принцом, без усього того лиску і бравади.

- Можливо, якщо ми пізнаємо одне одного ближче, ми зможемо не покохати, так хоча б поважати й цінувати одне одного. Адже ж це дуже важливо. Не завжди шлюби, побудовані на любові, бувають щасливими. Хоча ті, хто поважає і розуміє одне одного, зазвичай живуть гармонійно.Все не так просто, малече. Але в принципі нам ніхто не обіцяв, що буде легко.