Розділ 12. Подія у їдальні

Лія

Та що ж за день-то такий! Ось знову я влипла.

Я повільно підняла голову і подивилася на вояків, яких щойно облила гарячим супом. Один із них якраз піднявся, обтрушуючи одяг. У грудях похололо. Тікати? Ні, тільки гірше зроблю. Прикинутися невидимкою? Навряд чи спрацює. Залишилося тільки вибачатися.

- Прошу вибачення, я не спеціально...

Краєм ока я помітила Еміна. Він наблизився і тепер стояв збоку від мене. О, ні, принцу краще не втручатися. Якщо його запам'ятають, потім можуть бути проблеми на турнірі, тож постараюся розрулити все сама.

Поки я судорожно прокручувала в голові можливі варіанти виходу із ситуації, воїн, на якого я впустила більшу частину своєї ноші, раптом усміхнувся. Я вже стиснулася в очікуванні бурі, але він лише потріпав мене по голові.

- Не твоя вина, малюк. - Гаразд, побуду малюком, аби це все швидше закінчилося.

Але його погляд раптово потемнів, а голос прогримів на всю їдальню, заглушаючи гул розмов:

- А ось той, чия це вина, краще б одразу зізнався, поки я не почав з'ясовувати.

Я завмерла. Він що, зрозумів, що мене підставили? У грудях розлилася повага до цього невідомого воїна. Розумний, спостережливий... Треба запам'ятати його.

Навколо почулися стривожені перешіптування, але ніхто не поспішав відкриватися. Я теж мовчала, поки не відчула на собі чийсь злісний погляд. Повільно повернулася і зустрілася очима з тим самим ранковим громилою. Он воно що... Значить, це його рук справа.

Воїн простежив за моїм поглядом, а потім, навіть не сумніваючись, ткнув пальцем у силача.

- Ти! Це ти зробив? Раджу мені не брехати.

Громила зблід, але спробував зберегти кам'яний вираз обличчя. Тим часом вся компанія воїнів за спиною мого захисника синхронно піднялася, демонструючи готовність розібратися з ситуацією. У повітрі повисла напруга, немов натягнута до межі струна. Але перш ніж ця струна лопнула, двері їдальні зі скрипом відчинилися, і залом рознісся звучний голос:

- Її Високість Лія Арденійська.

Настала тиша. Всі разом обернулися до входу.

У дверях з'явилася «принцеса». Вона не просто увійшла - впливла, як це вміють тільки люди королівської крові (або гарно виховані дівчата). Воїни тут же витягнулися, схиливши голови на знак вітання. Всі інші гості поспішно піднялися зі своїх місць. А я раптом відчула, що це ще не кінець. Ні, все тільки починається.

- Добрий вечір, дорогі лицарі. Я рада вітати вас на турнірі Срібної Маски. Сподіваюся, ви зручно влаштувалися і їжа вам подобається.

Лія посміхнулася, і залом немов пробігла хвиля. Багато вояків відповіли їй посмішками, а дехто навіть розпрямив спини, намагаючись виглядати гідніше. Так, краса - страшна сила. Всі одразу ж закивали, погоджуючись з її словами.

Поки вся увага була прикута до господині турніру, я поспішила ще раз вибачитися перед воїнами, а потім почала збирати осколки тарілок. Не вистачало, щоб хто-небудь ще постраждав.

Несподівано поруч зі мною опустився навпочіпки Емін. Принц, який не гребував прибирати з підлоги залишки вечері. Я крадькома поглянула на нього: рухи хлопця були швидкими, впевненими, він спокійно складав уламки на тацю, наче це абсолютно звичайне для нього заняття. Але варто було мені піднятися, як погляд громили пропалив наскрізь. Я мимоволі зковтнула, а він повільно провів великим пальцем уздовж горла, недвозначно натякаючи, що нічого доброго на мене не чекає.

Ну все, попала.

Я на автоматі подякувала принцу, схопила тацю і поспішила на кухню, де на мене вже чекав переляканий кухар.

- Вибач, хлопче, не думав, що все так обернеться.

Я спробувала заспокоїти його посмішкою, даючи зрозуміти, що все в порядку. У цей час помічники кухаря вже поспішали розносити нові таці з їжею. Мене ж більше не просили допомагати, тому я влаштувалася в кутку, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Претенденти перешіптувалися, час від часу поглядаючи то на воїнів, які постраждали від мого «погрому», то на компанію громили, то на саму «принцесу». Сподіваюся, завтра буде спокійніше, і я зможу просто спостерігати, а не вляпуватися в неприємності. Хоча... може, варто змінити личину? Ні, це теж не вихід.

Я втомлено зітхнула, уже збираючись іти голодною, аж раптом переді мною знову виник кухар.

- На ось, - він сунув мені в руки тарілку зі злощасним супом і окраєць хліба.

- Дякую... - Теплий запах змусив шлунок стиснутися в передчутті. Все ж добре, коли хоч комусь ти не байдужий.

Кухар усміхнувся мені та поспішив у своїх справах. Я сіла за вільний столик і взялася за їжу, намагаючись не думати про те, що буде далі. Але ледь я доїла, як поруч з'явилася Міллі. Її очі метушилися на всі боки, а голос був ледь чутний.

- Ваша Високість... - Я шикнула на дівчину, але вона продовжила: - Я так злякалася, і навіть не уявляю, як було вам... Але я бачила, принц з'явився поруч. Думаю, він хотів вас захистити.

Я кивнула. Так, я теж це помітила.

- Ходімо додому, - тихо сказала, встаючи з-за столу. - Не варто нам тут розмовляти, мало хто почує.

Я потягнула Міллі за руку, і вона слухняно пішла за мною. Вдома безпечніше. Це розуміли і я, і вона.

Емін

Воїн мене здивував. Він відкинув всі вибачення Малого й одразу ж почав шукати винного. Я, звісно, знав, хто це був, але не поспішав видавати. Стукацтво ще нікого не прикрашало, та й Малий, здається, був поза небезпекою. Тому я просто стояв поруч, спостерігаючи за тим, що відбувається, готовий у будь-яку мить схопити хлопчину і робити ноги. Вже краще ганебно втекти, ніж ризикувати цим його худим тільцем. Одного удару йому б вистачило з лишком, а я не був впевнений, що в такій штовханині встигну хлопця вберегти.

Але бігти не довелося - до їдальні увійшов розпорядник турніру, а слідом за ним і сама принцеса. Голоси тут же змовкли, і всі разом піднялися, вітаючи господиню. Я краєм ока помітив, як Малий напружився, але, на відміну від інших, не поспішав схиляти голову. Цікаво. Значить, не такий він простий, як здається. Потрібно буде з цим розібратися, але тільки потім.