Розділ 11. Невдачливий Малий, або неприємності тривають

Лія

Після воістину царського обіду мене нестримно хилило в сон, і я, напевно, проспала б усе на світі, якби Міллі не розбудила мене, з ентузіазмом запрошуючи на вечерю. Ні, їсти ми, звісно, не будемо з усіма цими пихатими снобами - не за рангом нам. Тут я навіть хихикнула, уявляючи, як мене виставляють за двері за одну тільки присутність. Але ось поспостерігати варто. Я збиралася тинятися поруч із кухарями і кухарками, розглядаючи прибулих, підслуховувати промову «принцеси» і постаратися дізнатися побільше про претендентів.

Зібравшись, ми з Міллі вирушили до головної їдальні. Сьогодні там мали зібратися всі, і моя помічниця теж явно не втрачала можливості оцінити новоприбулих. Та й чому б і ні? Ми ж дівчата, зрештою, а не сліпі кошенята.

Але варто було нам вийти на вулицю, як мене наздогнав уже до болю знайомий голос принца Китанії:

- Гей, Малий! Стій!

Я зупинилася, відчуваючи, як Міллі запитально дивиться на мене, чекаючи вказівок. Я ледь помітно мотнула головою в бік їдальні, і дівчина, розуміючи, що при розмові буде зайвою, поспіхом сховалася в натовпі.

Принц підійшов ближче, звично потріпавши моє коротке волосся, немов перевіряючи, чи все на місці. Я глибоко вдихнула, намагаючись не закотити очі.

- Ви щось хотіли, пане? - У голосі покірність, в очах - повага. Зразковий слуга, хоч у книгу рекордів заноси.

- Твоя подружка? - Він кивнув у бік Міллі, а я мало повітрям не поперхнулася.
- По... Хто?

- Ну, дівчина твоя, кажу. Та ти, Малий, не промах! Відхопив собі красуню! - Принц підморгнув, а в мене вуха запалали так, що можна було використовувати їх в якості маяків у тумані. Та що він несе?!

Я, напевно, набула кольору перестиглого томату, але Еміну було хоч би хни. Він, схоже, тільки розважався.

- Тобі б підкачатися, щоб захищати свою подружку, а то худий, ніби тріска.

- І зовсім я не худий! - обурилася, а потім, усвідомивши, що знову піддаюся на його провокації, додала з натиском: - Я жилавий!

- І в якому ж місці ти жилавий? - Хлопець явно знущався, смакуючи кожне слово.

Я злобно примружилася, вдивляючись у його нахабну фізіономію, і підняла руку, демонстративно напружуючи м'язи. Ну вже ні, я не така дохла, як він собі уявив! Щоправда, в цю мить у голову запізно закралася думка: «Але ж зараз я не дівчина...»

Емін з виглядом знавця оглянув мій біцепс, після чого проникливо вимовив:

- О так, тепер я бачу. Перейнявся так би мовити знанням твоєї «жилавості». - Він відкрито знущався, а я, вже не витримавши, показала Високості язика і кинулася навтьоки в бік їдальні. Ось тобі, принц - «я тут найкрутіший»!

Здається, я застала його зненацька, тому що хлопець так і залишився стояти на місці, мабуть, перетравлюючи ситуацію. От і чудово! Я ж прошмигнула в їдальню з бокового входу, через який проходили робітники, і одразу ж виявилася спійманою одним із кухарів:

- Гей, хлопче, віднеси-но підноси он за той столик. Сьогодні просто аншлаг, рук не вистачає.

Він сунув мені в руки одну з таць і кивнув на цілу гору таких самих неподалік. Я зітхнула. Робити нічого, треба допомагати. Взявши тарілки з супом, я попрямувала до вказаного мені столу, проклинаючи свою невдачливість.

І все б нічого, якби в якийсь момент мені не підставили підніжку. Я не встигла зреагувати, втратила рівновагу і, змахнувши руками, впала вперед. Таця злетіла в повітрі, суп полетів слідом, і наступної секунди я з жахом усвідомила, що моя ноша приземляється прямо на воїнів, що сиділи попереду.

Святі ковиляки... Невже я знову потрапила?!

Емін

Прямуючи до їдальні, я знову побачив Малого. Він про щось весело базікав з міцною дівицею, тією самою, через яку я передавав йому їжу. Вона була вищою за свого співрозмовника мало не на голову, і ця думка чомусь застрягла в мене в голові. Хоча яке мені взагалі діло? Але роздратування підняло голову, не питаючи дозволу, і мені раптом захотілося висмикнути хлопчину, змусити його йти зі мною, наче він... мій. Що за маячня взагалі коїться у мене в голові?

Поки я намагався розібратися у своїх думках, язик, як завжди, працював швидше:

- Гей, Малий! Зачекай!

Він тут же зупинився і озирнувся. Погляд ковзнув у бік дівчини, і після короткого переглядання вона, здається, зрозуміла натяк і поспішила піти. От і добре.

- Ви щось хотіли, пане? - його голос звучав рівно, але от інтонація... Немов насмішка, прихована під маскою ввічливісті. Ніби хлопчина вважав нас рівними, але був змушений звертатися з повагою.

Я примружився, все ще роздивляючись його, і, перш ніж встиг заткнутися, видав:

- Твоя подружка?

- По... хто? - Він навіть повітрям поперхнувся.

Я ледь не фиркнув, спостерігаючи за реакцією свого співрозмовника. От же кумедний.

- Ну, дівчина твоя, кажу. Та ти, Малий, не промах, відхопив собі красуню.

Він спалахнув так, що навіть вуха стали малиновими. Мені довелося добряче постаратися, щоб не заіржати, але, мабуть, не сильно - наступного моменту я все ж таки розреготався, мало не як кінь.

- Тобі б підкачатися, щоб захищати свою подружку, а то худий, ніби тріска.

- І зовсім я не худий! - Його злий погляд у мій бік викликав у мене новий напад сміху. - Я жилавий! - додав із такою серйозністю, що я ледве втримався, щоб не звалитися від реготу.

- І в якому ж ти місці жилавий? - Я навіть нахилився трохи ближче, зображуючи непідробний інтерес.

Малий блиснув очима, потім різко підняв руку і напружив біцепс. Якщо це можна було назвати біцепсом. Крихітний горбик м'яза, може, й був, але хіба це можна вважати жилавістю?

- О так, тепер я бачу, перейнявся так би мовити знанням твоєї «жилавості».

Але варто було мені подивитися йому в очі, в яких ледь помітно заблищала волога, як всередині щось неприємно здригнулося. Невже я зачепив його сильніше, ніж збирався? Зовсім не хотів. Він і сам знав, що я жартую. Чи не так?