Розділ 10. Обід від принца, або як нагодувати Малого

Лія

Розглядати новоприбулих якось різко перехотілося. Не вистачало ще наштовхнутися на чергового хама, але ж наступного разу ніякого принца може й не виявитися поруч. От начебто й розлютив своїм ставленням, але все ж таки заступився. Один-єдиний. Але ж навколо було повно народу, і ніхто навіть не спробував зупинити громилу. Робимо висновки, панове і пані.

Я поспішила додому, намагаючись уникати особливо людних місць. Цього року претендентів прибуло занадто багато, острів наповнювався ними, немов переповнений вулик. До початку турніру варіант із ночівлею в парку міг здатися мені більш ніж прийнятним. Може, варто організувати наметове містечко для прислуги, яка прибуває разом з аристократами?

Коли я нарешті повернулася до своєї кімнати, настрій був зіпсований, а голод нагадав про себе гучним бурчанням у животі. Ну от, все через цього неповороткого здорованя! Якби не він, я б ще трохи погуляла і поспостерігала за оточуючими. Мені подобається дивитися, як поводяться люди в невимушеній обстановці. Вони такі кумедні, коли впевнені, що ніхто за ними не спостерігає. А вже мені-то, переодягнутій у безликого хлопчиська, удвічі цікавіше.

Трохи пізніше прийшла Міллі, принісши з собою тацю, повну їжі. Вона поставила її на стіл і раптом голосно розсміялася. Я витріщилася на неї в нерозумінні.

- Ваша Високосте, ви мені не повірите! - весело видихнула дівчина, відмахуючись, немов відганяючи напад сміху.

Я підняла брову. Поки не дізнаюся, у чому річ, справді не повірю.

- Пам'ятаєте нашого першого претендента? Ну, того, котрий принц.

Я ствердно кивнула. Знову Емін. Що цього разу? Він що, і Міллі від когось врятував? Я би вже не здивувалася.

- Так от... Цю тацю він мені вручив зі словами: «Вранці поруч із тобою стояв хлопчисько, знаєш його?» Ну, я, звісно, сказала, що так. Виглядало б дивно, якби я заперечувала наше з вами знайомство. І знаєте, що він потім сказав?

- Ну ж бо, не томи! - випалила я нетерпляче, сама не помітивши, як у голосі прорізалася цікавість.

Міллі хитро посміхнулася і, наслідуючи голос принца, з перебільшеною важливістю вимовила:

- «Візьми цю їжу і нагодуй Малого, простеж, щоб він все з'їв, бо надто вже він худий у вас. Не годуєте, чи що?»

Я завмерла на мить, а потім голосно розсміялася. Бідний принц! Вирішив, що його «інформатора» треба підгодувати.

- От хохма-то! - я навіть сплеснула руками. - Квіти дарували, прикраси теж, але щоб просто... нагодувати? Це вперше! - Ми обидві розреготалися, немов подружки, які обговорювали якусь безглузду витівку кавалера. Ну «просто Емін», примудрився ж таке вигадати!

Хоча не буду приховувати - приємно, коли про тебе піклуються. Нехай навіть це і переживання про надто худорлявого посильного принцеси. Але варто було мені відсміятися, як Міллі, раптом ставши серйозною, рішуче підсунула до мене тацю.

- Їжте, мені ще перед Його Високістю звітувати. А то раптом він захоче зважити свого Малого.

Вона посміхалася, явно вважаючи всю цю ситуацію кумедною. Ну а я що? Підсунула тацю до себе ближче, не збираючись чинити опір такому приємному повороту подій. Хлопець ніби знав, що я голодна, немов вовк. Смачно-то як! Я почала наминати частування, смакуючи кожен шматочок, і ледь не заурчала від задоволення. От би мене так годували частіше.

Емін

я попрямував до парку, насолоджуючись легкою прогулянкою. Затишні алеї, тінь від розлогих дерев, м'який шелест листя - все це чомусь дарувало спокій і дивне відчуття надії. Посміхнувся своїм думкам: з яких це пір я став таким романтиком? Може, батько й справді навів на мене порчу, щоб син із душі компанії перетворився на мрійливого філософа? З нього станеться.

Я тихо розсміявся і потряс головою. Чого тільки не спаде на думку в голодну мить. А варто було мені тільки подумати про їжу, як шлунок зрадницьки заурчав, нагадуючи, що пора б підкріпитися. Розвернувся, збираючись попрямувати назад, але раптом погляд зачепився за водну гладь неподалік. У грудях ворухнулося дивне відчуття, немов щось кликало мене туди. І я знав цей поклик. Вже відчував щось схоже, коли обирав місце для свого майбутнього ресторану. І тоді не прогадав.

Піддавшись пориву, підійшов ближче. Легкий вітерець пробігся по воді, і в пам'яті спалахнули майже забуті спогади. Це було тут. Саме тут я стояв уві сні, саме біля цього ставка обіймав ту саму дівчину. Значить, вона тут. На острові Мрій.

Хвилювання облило мене з головою. Я напружив пам'ять, знову прокручуючи в голові нічні події. Її голос... ніжний, трохи глузливий. Де я його вже чув? Це була не принцеса - у цьому я був впевнений. Але тоді хто? На острові я поки що зустрів не так вже й багато жінок.

Я кілька разів обійшов ставок, сподіваючись, що нові спогади спливуть самі собою, але нічого. І тоді раптом згадалися слова батька: всьому свій час. Значить, доведеться почекати. А от чекати на голодний шлунок - це точно не моє.

Швидким кроком я попрямував до гуртожитків, вирішивши з'ясувати, де тут можна поїсти. А коли дізнався, що навіть мені, принцу по крові, доведеться йти в загальну їдальню і забирати свою порцію, тільки присвиснув. Принцеска, звісно, відчебучила. Але найбільше мене розсмішила дошка з розцінками на добавку. Ось вже де справжні дива!

Підхопивши тацю, я зайняв вільний столик і взявся за їжу. Цілком їстівно, і навіть смачно. Жуючи, я раптом згадав про Малого. Адже той з ранку бігав за дорученнями принцеси, мабуть, і поїсти не встиг.

Думка допомогти виникла несподівано і була, м'яко кажучи, дивною. З якого боку не поглянь - маячня. Але, чорт забирай, я вже прийняв рішення. Прикупити обід для Малого - це одне, а от шукати його по всьому маєтку з тацею в руках... Це навіть для мене було б занадто.

І тут я помітив служницю, яка вранці крутилася поруч із принцесою і хлопчиськомм. Ось воно, рішення!

Я буквально схопився з місця і попрямував до роздачі, підхопив ще одну тацю і, не розбираючись, став тикати пальцем у кожну їстівну страву. Що любить Малий я не знав, тож нехай сам розбирається. Заплативши ошелешеному кухарчику, я підхопив тацю і швидким кроком попрямував до служниці.