Розділ 21

− Щось не так, − повідомляю я вже абсолютно впевнено, коли ми нарешті зупиняємо коней за добрий десяток метрів від кам’яного кільця. Ближче до нього просто неможливо під’їхати. Принаймні без ризику бути підсмаженими до хрусткої скоринки.

− Тобто лупити блискавками в усіх підряд воно ось так, як зараз, не повинно? − зі скепсисом цікавиться Онора, заворожено розглядаючи природну магічну заслону артефакту.

Еге ж, подивитися й справді є на що. Видовище дивовижне до нестями.

− Тільки якщо намагається пройти хтось, хто не має на це права. Або намагався, − замість мене відповідає Сінн, спішуючись. Те саме роблять і Ерд із Леудом, а потім коти розходяться в різні сторони, набуваючи ще більше тваринних рис. Здається, ще мить − і на всі чотири лапи стануть.

− Мої пошуковці не знайшли нікого поблизу, − констатую сухо, прислухаючись до себе та розісланих довкола заклять.

− Як і мої. Але це не означає, що хтось не може тут з’явитися, сподіваючись, що після підживлення артефакту ти будеш більш вразливою, − кинувши на мене примружений погляд, зауважує Сінн.

− Не подумайте, що я сумніваюся у ваших силах чи наказах, магістре, − похмуро зсунувши брови, подає голос Морт. − Але якщо ви передбачали таку можливість і припускаєте пастку, може, варто було взяти більше людей?

− Тоді пастки могло б і не статися, − абсолютно спокійно заявляє у відповідь мій головний безпечник, змусивши моїх друзів здивовано на нього витріщитися. − Тягти до артефакту великий бойовий загін означало б показати, що ми чекаємо на напад і ми до нього готові. Якщо є можливість бути недооціненим супротивником, чому б цим не скористатися?

− Що ти задумав? − мружуся підозріло. Уже здогадуюся й сама, але хотілося б почути.

− Нічого незвичайного, кохана моя. Усього лиш урахував усі можливі загрози, як і повинен, − усміхається Сінн хижо. − Якщо вже переконати тебе відкласти цю поїздку мені не вдалося, то спробуємо впіймати твоїх ворогів на живця, поки ти будеш артефактом займатися. − Він підходить до мого коня, перехоплюючи поводи. Дивиться впевнено в очі, продовжуючи тихо: − Твоєму життю нічого не загрожує, моя королево. Будь-якої миті я можу покликати на підмогу того, хто точно зможе пробитися порталом до моїх маяків, хоч би що тут коїлося.

Моє обличчя здивовано витягується, коли до мене доходить, кого він має на увазі.

− Чому? − тільки й виходить видихнути. Чому він втягує брата тоді, як міг би залучити військові сили Еббона, королевою якого я є, і королем якого він колись цілком може стати, якщо припинить діяти за моєю спиною.

Очевидно, погляд у мене досить красномовний, бо мій коханий маніпулятор важко зітхає, пропалюючи мене не менш виразним поглядом у відповідь. Його долоня накриває мою руку на луці сідла, і здається, що навіть крізь метал рукавички я відчуваю жар цього дотику.

Краєм ока помічаю, що наші супутники розосереджуються довкола, вивчаючи місцевість і водночас дозволяючи нам поговорити майже наодинці.

− По-перше, тому, що ти прийняла його пропозицію, Таллі. Він заявився до мене одразу від тебе, щоб повідомити про це. Я не став упускати можливість скористатися вашою угодою в наших із тобою цілях і не можу не спробувати впіймати нарешті твоїх ворогів. Це ж мій прямий обов’язок, хіба ні? − підсувається Сінн зовсім близько, другою рукою охоплюючи мою литку. − По-друге, ніхто, крім нас трьох, поки не знає про це, як і про мій план. Ні через військове відомство твого солдафона Біарне, ні навіть через Таємну канцелярію не міг статися витік інформації. Для всіх твоїх підданих усе виглядає саме так, як і планувалося. Ти з невеликим загоном найдовіреніших осіб вирушила заряджати артефакт, і можна спробувати заскочити тебе зненацька. Упевнений, вони спробують це зробити.

Угу-угу, логічно все каже. Мені, звісно, сама ідея пастки для тих, хто збирається влаштувати пастку мені, дуже навіть до душі. Якби не одне маленьке таке кусюче «але».

− Добре. Переконав. Але… Знаєш, я тут випадково подумала, що, мабуть, заміж років так за двадцять-тридцять тільки зберуся. Коли про спадкоємця трону час буде думати, − ретельно утримуючи маску незворушності, повідомляю приголомшеному чоловікові. − Раніше от точно ні. Якщо навіть мій коханець у компанії з моїм невдалим нареченим за моєю спиною інтриги плетуть, то чого тоді чекати від законного чоловіка? Ні-і-і, мені й незаміжньою добре.

− За двадцять років, кажеш? − звужує очі цей самий коханець.

− Ага, а може й за тридцять, − усміхаюся я з викликом.

− Незаміжньою добре? − пробирає до самого нутра хрипким гарчанням його голос.

− Цілком, − киваю впевнено, пригинаючись, щоб спішитися. − Піду я вже артефакт заряджати. Негоже змушувати чекати тих, хто так відчайдушно хоче спробувати мене вбити. Тільки пообіцяй мені, будь ласка, що ніхто на моїх руках сьогодні не помре.

− Обіцяю, кохана моя, − чую тверду відповідь, і на моїй талії стискаються його долоні.

Немов пушинку він знімає мене, у майже повному обладунку, з коня, а вже наступної миті розвертає до себе обличчям і цілує − жорстко, по-власницьки, жадібно, притиснувши до себе так, ніби я вириватися зараз буду.

А я… не буду, мабуть.

Навіщо, якщо мені й самій хочеться цього поцілунку? Цієї миті, яка дозволяє відчути знову, що ми все одно належимо одне одному. Попри всі непорозуміння. Попри те, що він часом, як і досі, мене бісить.

І я цілую його у відповідь не менш палко. Ще й кусаю за губу, знову піддавшись пориву й злизуючи краплю крові, що виступила. Ар-р-р, з інстинктами щось дике коїться. Покусала б.

− Мені треба йти, − хрипко видихаю в його губи.

− Ти ж знаєш, що робиш? − із тривогою питає Сінн, притискаючись лобом до мого.

− Так. Я пройду, не хвилюйся. І коли повернуся, хочу застати вас усіх живими. Будь обережний, благаю.

− Не турбуйся за мене. Я вручу тобі їхні голови, моя королево. Роби те, що мусиш, а я подбаю про решту, − і закарбувавши на моїх губах ще один короткий поцілунок, він відпускає мене, відступаючи вбік і дозволяючи пройти.