Розділ 19

− Зі мною щось дивне коїться, − зауважую тихо, коли ми з Сінном уже снідаємо вдвох у моїй вітальні за пару годин після такого вкрай бурхливого пробудження.

Сонце вже високо піднялося над горизонтом. Новий день потроху вступає у свої права. Але я поки дозволяю собі не думати про це й просто насолоджуватися: приємною, хоч і трохи болісною млістю в тілі, нашим спільним ранком, обіймами, взаємною турботою, ніжними пестощами, поцілунками.

Але... про деякі речі не думати все-таки не виходить.

Неможливо не відчути, як напружується у відповідь на мої слова чоловіче тіло поруч зі мною, як стискається на стегні його рука. Та й уважний, пильний погляд теж вельми відчутний.

Така гостра реакція мене дещо дивує, тому я повертаю до Сінна голову, запитально здійнявши брови.

− Сподіваюся, ти не зараховуєш до дивацтв нашу близькість? − звужує він у відповідь очі. − Або те, що зважилася на неї?

− Що? − ось такого висновку я аж ніяк не очікувала. Рішуче хитаю головою. − Ні, звісно. Зважилася я, бо хотіла цього.

− І не шкодуєш зараз? Враховуй, що відступити я тобі вже не дам, − Сінн підтягує мене до себе, зариваючись обличчям у шию, знаходить губами подразнене місце, де ще зовсім нещодавно впивалися в моє тіло його ікла, а зараз уже майже все загоїлося. − Моя тепер.

− Та ви ще той власник, Сіннарде Верр, − хмикаю я, не відмовляючи собі в задоволенні притиснутися до нього тісніше, відкинувши голову й підставляючись під ласкаві поцілунки.

− Навіть не сумнівайся, − тихо, чуттєво гарчить він. Але все ж підіймає обличчя, і наші погляди стрічаються. − То про що ти? Про пробудження свого звіра?

У відповідь я всього лиш киваю. Питати, як він зрозумів, що в мені цей звір прокидається, щонайменше безглуздо. Кусатися я перша почала. Та й учора… пазурі випустила, здається.

− Тебе це лякає? − Сінн схиляє голову набік.

− Ну-у, є трохи, − зізнаюся йому. − Мені не подобається не розуміти й не контролювати те, що відбувається. І не знати, до чого це призведе. Я тепер що, зможу пройти повний оберт?

− Швидше за все, − чую у відповідь, і в голосі Сінна чітко вловлюється задоволення від такої несподіваної особисто для мене перспективи.

− Ти цього хочеш, чи не так? − підозріло звужую очі.

− Можливості побачити твою білу тайру, познайомити її з моїм звіром, чи задоволення бути з тобою на твоєму першому полюванні? − мружиться задоволений перевертень. − Я не можу цього не хотіти, кохана моя, якщо вже кров батька виявилася в тобі настільки сильною, що примножений магічний потенціал та емоційні потрясіння розбудили в тобі другу сутність.

− Я твого тайрала теж не бачила, − пирхаю мимоволі, а в пам’яті раптово виринає видіння, яке прийшло мені там, біля джерела. Чи хочу я переконатися в тому, що бачила саме Сінна? А якщо все-таки не його?

Оце вже ні. Я сама вирішу, з ким мені бути, а не якесь там джерело.

− Можу показати хоч зараз, − без вагань обіцяє той, кого я вибрала серцем уже давно. Щоправда, тут же хмуриться. − Хоча... мабуть, доведеться відкласти це знайомство. На мій превеликий жаль. Не хочеться залишати тебе, але до цього часу вже мали бути готові результати дослідження вчорашніх доказів з місця вибуху. Та й інформацію на твою лисицю вже мали зібрати. Треба зараз навідатися до моїх підлеглих і дізнатися, що їм вдалося нарити, аби не затримувати наше відбуття до Хейна.

Можна тільки поспівчувати нещасним підлеглим. Сінн і сам відпочиває мало, й інших без докорів сумління ганяє в хвіст і в гриву. Напевно, і цю ніч майже не спав би, якби я не попросила його залишитися. 

− Ти збираєшся поїхати разом зі мною до артефакту? − цікавлюся я в нього. − А коли плануєш викликати на допит цю Беккінду Драмор?

− Віддам наказ доправити її до Таємної канцелярії просто зараз. А поговорю, коли ти закінчиш із підживленням артефакту. Зможеш піти зі мною, якщо захочеш.

− Доправити? Її батько може обуритися таким відвертим нехтуванням прав «бідної дівчинки». Студенти Академії перебувають під захистом Ковену. А вона ще й донька магістра Академії.

− А її запросять увічливо. Зрештою, його теж, − Сінн задумливо супиться. − Ти добре запам’ятала голос, який чула тоді в розмові з Неїсом? Зможеш упізнати?

Я відсторонююся, здивовано здійнявши брови. Мушу зізнатися, після всього, що сталося, деталі колись підслуханої мною розмови вже встигли стертися з моєї пам’яті. А все ж тягнеться ще звідти. Хоча, якщо вдуматися, то стає зрозуміло, що змова проти корони Еббона, цілком можливо, бере початок іще з того часу, коли правила моя мати. І її вбивство могло бути першим кроком невідомого ляльковода.

− Ти думаєш, тоді з Неїсом говорив магістр Драмор? − я все намагаюся згадати цього мага. Але марно − за весь час свого нетривалого навчання в Академії я з ним, здається, жодного разу не перетиналася. Артефакторику у бойовиків він не викладав. Та й у їдальні, схоже, не їв разом зі всіма.

− Припускаю таку думку, − хмуриться Сінн. − Співрозмовника молодшого Біарне, який влаштував пастку твоєму братові у Форседі, ми ж досі так і не знайшли. А в Академії того дня сторонніх візитерів не було. Хай там як, допитати Драмора необхідно. Надто вже завзято він підкладає свою доньку під принца.

Тут він абсолютно правий − допитати цього звідника точно треба. І розібратися, яку мету він переслідує. Чи всього лиш сподівається на вигідну партію для доньки, чи замислив щось значно гірше. Щоправда, мене ні те, ні те не тішить. Страшно уявити, що буде з Ріком, якщо Беккі дійсно виявиться ошуканкою. А в тому, що виявиться, я вже майже не сумніваюся. Питання лише в ступені її гнилості.

Боги, чи судилося нам із братом колись усе-таки вибудувати нормальні родинні стосунки? Дуже сподіваюся, що так. Дуже сподіваюся… Але я мушу робити те, що мушу.

− Принесеш мені наказ щодо цих Драморів. Я підпишу, − заявляю рішуче. Досить панькатися й делікатничати. Пора рубати зміям голови. − І з Делбертом…