Розділ 18

У моїх покоях панує напівтемрява. Наказавши Шаю залишатися у вітальні, я, не зупиняючись, прямую до спальні. Відчуваючи спиною погляд Сінна, знаючи, що він невідступно іде за мною. У спальні вже вивітрився запах гару, залишився лиш легкий натяк на нього, та й прибрати тут устигли. Майже ніщо не нагадує про той погром, який я влаштувала минулої ночі.

Подумати лишень, минуло ж менше ніж доба.

Стягую з себе кітель і втомлено кидаю його на спинку найближчого крісла. Чую, як Сінн зачиняє двері. На те саме крісло падає моя портупея та пояс із піхвами. Ходити зі зброєю стало для мене вже незмінною звичкою. Чи буду я колись повністю впевнена у власній безпеці?

Завмираю посеред кімнати, не знаючи, як поводитися далі. Із запізненням накочує відчуття ніяковості. І новою хвилею здіймається в душі хвилювання. Що я роблю? Навіщо?

− Ми можемо на ніч перенестися до твого палацу, або до мене додому, − на мою талію лягають чоловічі долоні, і Сінн притискається до моєї спини, угамовуючи моє мимовільне тремтіння.

− Ні, − я опускаю голову, заплющуючи очі. − Не треба… ні до мене… ні до тебе. Я не хочу зараз… нікуди.

− Добре, − він відкидає мою косу й притискається губами до шиї ззаду. − Залишимося тут.

Несподівано для мене він висмикує мою сорочку з-під пояса штанів, а потім ще й береться її розстібати. Зосереджено й без поспіху.

− Що ти робиш? − розгублено питаю я в чоловіка.

− Допомагаю тобі роздягнутися, − зі смішком пояснює він мені, продовжуючи своє.

Ось ґудзики закінчуються, і поли сорочки розходяться, оголюючи, змушуючи почуватися як ніколи вразливою. А чоловічі пальці вже ковзають по моєму тремтливому животу вниз, щоб узятися за штани.

− Сінне… − видихаю я, перехоплюючи його долоні.

− Тш-ш-ш, просто розслабся, маленька. І дозволь мені про тебе подбати, − ніжно шепоче моя найбільш непереборна спокуса. – Довірся мені, прошу.

− Це так складно. Усе складно, − зітхаю, повертаючись у його руках.

− Я знаю, − Сінн притягує мене до себе, змушуючи притиснутися оголеним тілом до його кітеля. Подумавши, я теж беруся визволяти його з одягу. Мені просто так хочеться. − Але насправді все дуже просто, Таллі. Є ти і є я. Ми створені одне для одного. Ми все подолаємо, якщо будемо разом. І непорозуміння між нами − в першу чергу. Мені потрібна ти, дівчинко. Саме ти. І я не віддам тебе нікому. Ти будеш моєю. Рано чи пізно. Бо й сама цього хочеш.

− А якщо ні? Якщо я все-таки вирішу інакше? − із викликом скидаю голову, зустрічаючись з його палким поглядом. Хоча в душі вже зріє розуміння, що я лише відтерміновую неминуче, обманюючи саму себе.

− Якби це рішення було продиктоване твоїм щирим небажанням бути зі мною, я б, може, й відступився зрештою… Можливо. Але я знаю, що це не так. Знаю, що ти до мене небайдужа. Отже, я зроблю все, щоб ти прийняла правильне рішення, − усміхається він, схиляючись. Цілує мене ніжно. − Буду завойовувати тебе й твою довіру, скільки знадобиться, моя королево.

Отже, у його розумінні правильне рішення − це саме рішення бути з ним? І він же абсолютно впевнено й щиро про це говорить. Не хизуючись і не бравуючи. Тож мимоволі закрадається думка: а може це й справді так? Може, мені варто все-таки розглянути можливість… нашого шлюбу?

Боги, до чого я вже додумалася! Жах!

Пирхнувши, я відштовхую самовпевненого перевертня й іду до ванної, прихопивши з собою чисту сорочку. А повернувшись, майже не дивлячись на чоловіка, який чекає на мене в кріслі, й старанно ігноруючи відчуття його гарячого погляду на моїх голих ногах, прямую до ліжка, щоб із полегшенням нарешті пірнути під ковдру й дозволити собі розслабитися. Бодай тілу. Краєм ока помічаю, що Сінн теж іде до ванної.

Лежу, втупившись в стелю. Чекаю.

Я боюся заплющувати очі. Боюся згадувати сьогоднішній день. Боюся бачити...

Краще думатиму про нас із Сінном. Про нас думати вже не так страшно. І більше не боляче. Лише дивно. Ще зовсім нещодавно я навіть думки не допускала, що підпущу його так близько. Ще зовсім нещодавно я наївно вірила, що зможу тримати дистанцію між нами. Це було ще вчора… а сьогодні я вже інша. Сьогодні я раптом гостро усвідомила, яким коротким може бути життя. Моє. Тих, хто поруч.

Може… колись мама так само тримала на відстані мого батька… того єдиного, кого все своє життя кохала… може, боялася довіритися своєму чоловікові, поки не стало пізно. Поки не втратила його. Може… я повторюю її помилку?

Схлипнувши, закушую губу. Я так боюся цього… боюся втрачати. Брата… друзів… рідних… І Сінна. До паніки. До відчаю. І нічого не можу з цим удіяти. Не можу змінити свою долю. Не можу перестати бути тією, ким я є. Тією, чиє найближче оточення постійно перебуватиме під ударом.

Хіба що розігнати всіх від себе. Але ж не підуть тепер.

Сінн повертається з ванної в одному рушнику. Гасить всі світильники, і вже за мить я відчуваю, як прогинається під ним матрац. Мимоволі затримую дихання, коли велике чоловіче тіло притискається до мене під ковдрою, і мене обіймає його рука, притягуючи ближче.

І греблю раптом прориває. З гірким схлипом я втикаюся йому в плече, захлинаючись риданнями.

Як це можна пережити? Як можна жити, знаючи, що будь-якої миті хтось іще з близьких мені, рідних людей може загинути? Як жити, знаючи, що мої рішення можуть коштувати комусь життя?! Як?!

Сінн просто мовчки згрібає мене у свої обійми, притискає до себе так міцно, що аж ребра тріщать, даруючи саме те, що мені так потрібно. Це навіть не втіха. Це можливість бути слабкою, поки ніхто не бачить. Бути слабкою, коли ніхто не знає. Тільки він. Тільки той, хто якимось дивним чином мене розуміє. І приймає такою, як є. Тією, ким я є. Той, хто з найпершої зустрічі плекає в мені ту, ким я мушу стати.

Не знаю, скільки минає часу, але поступово сльози висихають. А біль… не йде повністю, ні, але відступає, притуплюється, залишаючи відчуття спустошення. І весь цей час мене тримають сильні руки, що стали моїм прихистком. Між нами, як і досі, панує мовчання. Слова зараз зайві. Він не обіцяє мені, що смерть Дуана стане останньою, яку я бачила, а я не вимовляю те, що йому й так зрозуміло.