Розділ 15

Дивитися на понівечене тіло друга по-справжньому... фізично, до нудоти боляче.

І я нічого не можу для нього зробити! Нічого!

Тільки стискати кулаки від безсилля, стояти осторонь, куди мене діловито відтіснили цілителі, і дивитися, як вони тепер запекло б’ються за його життя. Тільки боротися з розпеченою ядучою люттю, що невідворотно перетворюється на всепоглинальну жагу крові.

Видно, надто м’яка з мене Володарка вийшла, якщо я у власному ж королівстві змушена побоюватися за своє життя і життя своїх близьких. Надто милосердна. Що ж, це можна і виправити.

− Таллі, − зривається ледь чутний хрип із почорнілих губ Дуана, і я тієї ж миті опиняюся поруч, падаючи біля нього на коліна.

− Так, Дуане. Я тут, − очі пече так, що я майже нічого не бачу. Лише його обпалене смертоносним закляттям обличчя й очі, що дивляться мені в саму душу.

− Я дав маху, − смикаються бліді губи хлопця в іронічній усмішці. − Магістр… розсердиться.

− Не буде, − запевняю його, відчуваючи, що Сінн стоїть позаду мене. − Він зрозуміє. Ти одужаєш і все поясниш.

− Навряд чи… добряче… мене зачепили, − кривиться Дуан, чорніючи дедалі дужче. Кілька секунд мовчить, хрипко дихаючи, збираючись із силами. Ковтає зі стогоном. − Я хотів… розібратися… вони дивні були.

− Хто? − тихо питає Сінн.

− Маги… дивні… − очі Дуана просто на моїх очах скляніють, а з рота починає текти майже чорна кров. Він хапається за мою долоню, стискаючи до хрускоту. І, захлинаючись, хрипить: − Перевер…тні.

Я здригаюся всім тілом, а мій друг затихає, якось дивно видихаючи, ніби опадає додолу, стаючи меншим, і його погляд застигає, втрачаючи життєву іскру.

Трясу головою, не вірячи. Не хочу в це вірити. Не хочу!

− Зробіть же що-небудь! − кричу, захлинаючись сльозами, сама не знаючи кому. Стискаю його долоню обома руками, ніби намагаючись утримати. І до різаного болю в серці розуміючи, що це намарно. − Зробіть же щось...

− Таллі, − на мої плечі лягають чиїсь долоні, змушуючи встати, відтягуючи від того, хто через мене... загинув. − Таллі, нічого вже не вдієш. Йди сюди.

− Ні! Ні! Це я винна! Це мене прийшли вбивати! Це я його сюди відрядила! − гарчу, вириваючись, але Сінн, як і завжди, не звертає жодної уваги на мій опір і стискає у своїх обіймах, буквально змушуючи прийняти його турботу. Тільки йому я і можу це дозволити.

− Не ти! Ми знайдемо винуватих. І вони заплатять. Присягаюся, − похмуро промовляє він.

О так! Заплатять! Усі заплатять! Я змушу всіх, хто хоч якось причетний до цього, кривавими сльозами вмитися!

Душа розлітається на друзки, на криваві шмаття, буквально згоряючи в ревучому полум’ї гніву. І в цьому полум’ї попелом осипається те, що раніше було мною. Слабкою. Милосердною. Дівчиськом, яке посадили на трон ледь не силоміць. Відьмою із заходу, яку можна крадькома поливати брудом на площах, вимагаючи повалення, бажаючи смерті, аби на трон міг зійти «істинний» спадкоємець. Тією, хто терпить і смиренно чекає, коли ж люди прозріють і приймуть… Жертвою! Сліпою, наївною жертвою!

Досить! Буде їм Королева! Буде істинна Володарка Аєталь! Буде справжня Еббоні. Вони згадають, що собою являє сила королівського роду.

У крові втоплю всіх, хто ставить себе вище за людські життя і закон.

Впиваюся пальцями в плечі Сінна, заплющую очі, притискаючись чолом до його грудей. У ніс вдаряє запах крові. Не Дуанової. Іншої. Принадної.

Роблю глибокий вдих і в цілковитому шоку відсторонююся від чоловіка. Щоб майже одразу побачити на його плечі глибокі борозни… від пазурів. Наче в трансі, я починаю підіймати руку, аби поглянути на свої пальці…

Це ж не я? Чи… я?

Скидаю на перевертня розгублений погляд.

− Сінне, ти мусиш це побачити, − вривається в мої закляклі думки голос Сандера. − Хлопець дещо тримав у руці.

Різко розвертаюся, відкинувши неясні підозри щодо своєї сутності як невчасні. Що такого Дуан міг тримати? Я нічого не помітила.

Брат Сінна, присівши навпочіпки поруч із тілом мого друга, з похмурим виразом обличчя киває нам на його руку. Обпалену до чорноти по самий лікоть.

У зведеній судомою долоні, пальці якої Сандер, судячи з усього, якось устиг розтиснути, лежить щось дивне. Коли я схиляюся ближче, то розумію, що ця річ понад усе нагадує… ганчір’яну ляльку. Зовсім примітивну, маленьку, якраз на долоню, обмотану якимись нитками й, здається, волоссям, та наскрізь просякнуту кров’ю.

− Що це? − питаю, по черзі дивлячись то на розлюченого Сінна, то на не менш похмурого Сандера.

− Поки не впевнений, − глухо промовляє мій радник. Але я бачу, що він явно недоговорює, викликаючи цим всередині мене зле роздратування.

Доводиться опановувати себе і нагадати собі, що в нього, можливо, є на це вагомі причини. Зайві вуха, наприклад.

− Сам займешся, чи мені взяти? − кидає на брата запитальний погляд Сандер.

− Сам. Маю… одного запрошеного фахівця, − похмуро відповідає Сінн.

− Я навіть здогадуюся, де ти його взяв, − кривиться Сандер, спостерігаючи, як брат, позичивши в одного з агентів пінцет, обережно підіймає моторошну ляльку. А потім, не торкаючись, опускає її у спеціальний пакет для доказів, який завдяки вплетеним у нього закляттям консервує всі магічні сліди.

− Таллі, я думаю, тобі зараз краще повернутися в резиденцію до друзів, − піднімає на мене погляд Сінн. − Я мушу терміново віддати це на вивчення... тому, хто точніше скаже, з чим ми маємо справу. Не заперечуєш, якщо тебе супроводить… Аштен? Мені так буде спокійніше.

Не до кінця вірячи власним вухам, я кілька секунд просто недовірливо витріщаюся на перевертня. Той же, бачачи моє замішання, ступає до мене. Обхоплює ніжно за потилицю долонею, притискаючись чолом до мого, і пояснює тихо, тільки для моїх вух, дивлячись просто у вічі:

− Я швидко повернуся. І розповім все, що встигну дізнатися. Твій друг ціною свого життя дав нам дуже серйозну зачіпку. А Аштен… єдиний, у чиїй здатності тебе захистити я впевнений, так само як у власній.