Розділ 14

Замість мене вбили бургомістра.

Про це я, звісно, дізналася не одразу. Спочатку був портал на площу, натовп містян, що розсипався врізнобіч, коли звідти спершу ступив грізний і похмурий Голова Таємної канцелярії, радник Сіннард Верр, якого мало хто бачив в обличчя, але чули про нього геть усі. І лише після нього з’явилася я, не ховаючись ані під каптуром, ані за спинами охоронців, хоча щодо цього теж довелося посперечатися з Сінном. Ні, охоронці, звісно, нікуди не поділися. Грізно сунули, як і годиться, позаду мене, зиркаючи навсібіч хижими уважними поглядами.

Втішно те, що мою появу натовп зустрів радісними вигуками, і невдовзі всією площею вже неслося: «Королева жива! Королева прийшла зі своїм радником-перевертнем. Хай живе королева!».

Виходить, не всі в Еббоні прагнуть моєї смерті.

До цього часу територію міського управління вже оточили співробітники Таємної канцелярії та жандарми, що встигли прибути на місце, не пускаючи нікого на територію.

Нас це, звісно ж, не стосувалося. І ми із Сінном невдовзі вже були в будівлі, де в паніці ридали співробітниці, сиділи подекуди прикопчені чиновники, інші працівники та відвідувачі; лунали чіткі вказівки військових і запитання Сіннових агентів − одним словом, кипіла бурхлива діяльність.

Але мене це мало хвилювало. Насамперед я прагнула переконатися, що ніхто не постраждав і не загинув під час вибуху.

А от це вже було важко з’ясувати, бо від кабінету, схоже, мало що залишилося. Захисний периметр, виставлений Сінном напередодні, спрацював і у зворотний бік, утримавши основну ударну хвилю в кабінеті, коли стався вибух. У результаті будівля управління, не рахуючи цього самого кабінету та прилеглої до нього приймальні, майже не постраждала.

Ми отримуємо змогу дізнатися, хто ж там перебував, лише тоді, коли вдається загасити магічне полум’я у приймальні. Першою мене Сінн знову не пускає, заславши спочатку військових стихійників, своїх агентів та цілителів.

− Приклич Зірх, − наказує мені твердо, коли я вже збираюся переступити поріг услід за гвардійцями.

Мені так і кортить запитати, навіщо, якщо я і так уже всі щити активувала. Але наштовхуюся на примружений погляд Сінна, бачу його підняту з викликом брову та вираз обличчя, що ніби нагадує: ми сьогодні намагаємося йти на поступки одне одному, а він так взагалі переступив через власні інстинкти, котрі вимагають за будь-яку ціну захищати обрану пару. І я важко зітхаю.

Гаразд, компроміс − то компроміс. Сама ж запропонувала.

Примружившись у відповідь, випускаю на волю свою силу, прикликаючи прадавній обладунок. Повний комплект, піддавшись майже дитячому пориву. І коли обличчя приховує вишкірена маска, питаю:

− Задоволений?

− Наскільки це можливо в цій ситуації, моя королево, − незворушно відповідає Сінн, смикнувши куточком губ у кривій усмішці. З запрошенням веде рукою в бік затягнутої димом приймальні й переступає поріг разом зі мною.

− Раднику Верр, ми знайшли людину! − лунає вигук з боку секретарського стола. − Живий. Під щитами.

Я кидаюся туди перш ніж Сінн встигає мене зупинити. Кіф. Це має бути Кіф.

Мій секретар лежить під столом, згорнувшись в клубочок і накривши голову руками. Над ним мерехтять щити, що підживлюються артефактами, які я особисто йому вручила й змусила носити.

Присідаю поруч із ним, аби деактивувати їх і дати можливість цілителям надати допомогу. Зауважую ще парочку «охоронок» від Сінна і кидаю здивований погляд на свого радника. Той вже застиг поруч із незворушним виглядом.

− Він твій помічник. Ти б засмутилася, якби з ним щось сталося, − видає, як щось очевидне. − Хлопчисько впирався, але цей аргумент на нього подіяв безвідмовно.

Це так… я навіть слів не знаходжу, щоб висловити свою вдячність.

Хай там як, а наш із Сінном спільний захист справді врятував Кіфу життя. Коли щити спадають і цілителі нарешті дістають доступ до постраждалого, виявляється, що він відбувся лише кількома синцями, сильним перегрівом та струсом. І навіть приходить до тями, коли починають діяти заклинання цілителів.

Угледівши мене в масці Зірха, він спершу здригається, округливши запалені очі.

Ну так, знаю, що виглядаю страхітливо. А Сінну он подобається. Дивний він… перевертень.

− Ваша величносте? − хрипить здивовано мій секретар.

− Так, Кіфе. Як ти? − усміхаюся, хоч він цього побачити й не може.

− Не знаю… А що сталося? − питає і тут, мабуть, усе згадує. Спинається на лікті, намагаючись сісти. − Вибух… у кабінет зайшов бургомістр… він прибіг, сказав, що терміново мусить забрати потрібні документи у своєму сейфі… сказав, що не турбуватиме вас довго, і сам відімкнув своїм ключем... Я не став перешкоджати, бо вас же там не було. Вирішив, що розповім про це вам і раднику, коли ви прибудете в управління. Боги... він вибухнув там!

Кіф буквально на очах зеленіє, вочевидь ледь стримуючи нудоту.

Допомагаю йому прийняти більш-менш стійке положення. Поруч присідає навпочіпки Сінн − саме втілення уваги. А біля входу до кабінету стихійники вже розгортають додаткові щити, готуючись відчинити двері.

− Розкажи все по черзі з моменту вашого прибуття в управління, − вимагає мій безпечник, перетягуючи увагу бідолахи на себе.

− Бургомістр? Не Гант? − майже одночасно з ним запитую я. Мабуть, не дуже гарно з мого боку відчувати зараз полегшення.

Помічаю невдоволені погляди цілителів, але заперечувати вони не намагаються, лише обдаровують мого секретаря ще парочкою заклинань для підтримки сил.

− Ні… ми зіткнулися з делегацією гірників ще в холі, − збирається з силами Кіф. − Ваш друг розговорився з ними, як ви й веліли. Пояснив, що ви затримуєтеся через дуже термінову й важливу справу. І запропонував викласти йому все в деталях, оскільки у вас не буде стільки часу, щоб вислухати все, що вам потрібно знати про їхню справу. Але розібратися в їхніх проблемах ви дуже зацікавлені, тому й послали його. Ті погодилися, − він надсадно прокашлюється і продовжує хрипко, увесь блідий із зеленню, але старанний, як завжди: − Я запропонував їм усім зайти до кабінету, як ви веліли. Але старійшина гірників заявив, що найкраще розібратися в їхній проблемі можна саме на місці, і запитав, чи не погодиться тоді довірений друг королеви поїхати з ними у квартал гірників, подивитися, як вони живуть, і заодно вислухати. Гант погодився. Вони просто звідти й поїхали.