Розділ 12

Його пристрасть обпікає, його голод зароджує в моєму тілі палку жагу у відповідь, стягуючи вузлом низ живота і перетворюючи кров на рідке полум’я. Його ніжність плавить моє серце, обплутує душу солодкими путами, стираючи гіркоту сумнівів. У його руках я знову забуваю про все, розчиняючись у своїх заборонених почуттях.

Ніжні й владні водночас пестощі чоловічих губ, бажаний полон його обіймів, твердість сильного тіла, притиснутого до мене… а понад усе − мій власний нестримний потяг до нього єдиного. Усе це п’янить до дрожу й зів’ялих колін, до відчуття невагомого польоту, до лоскоту в животі та завмирання серця.

І коли Сінн раптом підхоплює мене на руки, рішуче прямує до ліжка й опускає на нього, не припиняючи цілувати, випиваючи моє дихання і волю, я не можу згадати жодної причини, з якої мусила б відмовити собі в бажанні бути в його руках. Надто сильно я прагну цілувати  його у відповідь, насолоджуватися кожною секундою поруч, вірити, що він справді може бути моїм, а я − його.

І ось уже чоловічі губи притискаються до моєї шиї, під моїми повіками танцюють іскри, а з горла виривається гортанний стогін. Голова сама собою закидається, відкриваючи йому більше доступу, тіло вигинається, пригортаючись до чоловіка, безсоромно випрошуючи ще пестощів. Боги, як же добре й солодко. І так хочеться більшого… хочеться відчути його важкість на собі… хочеться його рук усюди… хочеться заповнити порожнечу, що млоїть зсередини.

Я зариваюся пальцями в темне волосся Сінна, притягуючи його ще ближче, дозволяючи обсипати поцілунками мої перси, не прикриті більше навіть сорочкою, чи то розірваною… чи то розпоротою пазурами… до біса… мені на все байдуже, окрім його безсоромних, вогненних цілунків, окрім пекучо бентежних, але й шалено солодких доторків його рук.

Мені водночас хочеться і розкритися, дозволяючи торкатися там, де не торкався ще жоден чоловік, і стиснути ноги, уникаючи надто відвертих пестощів. Я завмираю, затамувавши подих… його пальці ніжно гладять мій живіт, зсуваються нижче, проникаючи під пояс моїх штанів, зводячи з розуму, викликаючи майже болісну потребу. І цим лякають. Надто вже незворотним здається те, до чого підводять мене власні бажання… надто близько штовхають вони мене до того, щоб поступитися остаточно, повністю віддатися йому… а я не готова.

− Сінне… − його ім’я зривається з моїх губ уривчастим стогоном, мої пальці впиваються в широкі плечі. Він прикушує мою шкіру, змушуючи майже забути про те, чому я хочу зупинити це чуттєве божевілля. − Зупинись…

− Тш-ш-ш, не бійся, моя солодка. Нічого не буде, поки ти сама не захочеш… я просто хочу тебе пестити… торкатися… цілувати… я не візьму більшого… − його голос звучить низько, як вібруюче гарчання, посилаючи шкірою натовп збуджених сирот. − Боги, яка ж ти неперевершена. Моя Таллі.

Чоловічі губи торкаються мого живота, обдаючи гарячим подихом. А я сама вже заледве можу згадати, як це − дихати.

− Не твоя, − вимовляю суто з упертості. Просто щоб самій собі про це нагадати.

Сінн хмикає, втикаючись обличчям мені в живіт, дряпаючи чутливу шкіру щетиною. Дивно, але навіть це мені подобається… хвилює.

Може, ну його, все це? Може, дозволити собі дізнатися, що таке тілесні любощі? Любощі з Сінном? Зрештою, коханець − то ж не чоловік. Але хіба зможу я тоді тримати у вузді своє серце, якщо вже настільки загрузла в почуттях до цього чоловіка?

− Поки що, − не менш уперто уточнює він. − Ти не відповіла мені, солодка.

− На що? − цікавлюся, із затаєною насолодою перебираючи його волосся і намагаючись зібрати до купи розгублені вщент думки.

− На моє прохання. Даси мені шанс довести тобі, що ми можемо бути разом? − він промовляє це спокійно, але я відчуваю, як майже непомітно напружується його тіло.

Піднімає голову, пропалюючи уважним поглядом, що не дає бодай найменшої можливості приховати свої емоції.

− Сінне, я… − горло перехоплює, а в очах чомусь знову закипають сльози, що вже встигли висохнути. Мені хочеться відвернутися, сховатися від нього. Хочеться вити від тих внутрішніх розбіжностей, що шматують мою душу.

− Що, Таллі? − він мружить очі, риси обличчя хижо загострюються. Але голос, як і до цього, звучить рівно й навіть м’яко. − Скажи, що тебе лякає? Я?

− Ні! Ні, звісно. Тобто… − я замовкаю, намагаючись підібрати слова. − Це складно. І я от зовсім не впевнена, що мушу тобі це пояснювати.

− А ти спробуй. Кажуть, що у стосунках щирість вельми важлива, − з м’якою іронією повідомляє мені чоловік, трішечки розслабляючись.

− А ти щирий? − тут же спалахую я.

− З тобою − так, Таллі, − дуже впевнено промовляє Сінн. Вагомо так. − Ти можеш ставити мені будь-які запитання.

− І ти на всі відповіси? − мружуся підозріло.

− Якщо з якоїсь причини я не зможу тобі відповісти, то чесно поясню чому, − видає цей нахабний перевертень із лукавою усмішкою, знову цілуючи мій живіт.

− Тоді чому я не можу зараз вчинити так само? − здіймаю брови.

Ну до чого ж нестерпний тип. І все-то у нього аргументовано. І на все відповідь є. Така, як йому треба.

І от сказав би мені хтось, що цієї ночі я спочатку зустріну імператора Веріди й вельми приємно проведу з ним пару годин, а потім серед глупої ночі лежатиму напівгола в обіймах Сінна й обговорюватиму з ним наші так звані стосунки − точно б пальцем біля скроні покрутила.

Але ось вона я. Сорочка розхристана. Оголену шкіру ніжно гладять чоловічі руки. А той, від кого я марно намагалася триматися на відстані, лежить поруч і вимагає відповідей на занадто складні запитання.

− Можеш, звісно. Але як я тоді зрозумію, у чому неправий з твого погляду? − з хитрим мруженням тягне Сінн. − Я ж думки твої читати не вмію.

І що на це відповідати? Сказати, що боюся його влади над собою, його здатності маніпулювати мною? Боюся того, як сильно він зможе впливати на мої почуття і диктувати рішення, чого я, як королева, не можу йому дозволити? Чи що я не вірю, ніби потрібна йому сама по собі? У те, що без корони Еббона я щось значу для нього? Показати, як сильно боюся насправді… відчути себе знову зрадженою? Хіба можу я настільки розкритися перед ним? Настільки оголити душу? Показати свою слабкість?