Розділ 10

Джерело, до якого мене приводить мій несподіваний супутник, і справді виявляється приголомшливо красивим. І сама я, швидше за все, його б не знайшла. Надто вже непомітний вхід до печери, у якій сховалося це диво природи та магії, щоб легко знайти його вночі, навіть якщо знаєш про нього.

Коли Аштен показав мені цю діру в скелі й сказав, що треба туди пролізти, я чесно засумнівалася, чи варто. Ще зірвуся, не приведіть боги. Не закликати ж для цього Зірх. Але мій супутник спритно видерся сам і простягнув руку мені.

Повагавшись та ретельно зваживши всі «за» і «проти», я все ж прийняла його допомогу, міцно вхопившись за простягнуту долоню, і… не пошкодувала. Бо варто було мені піднятися слідом за перевертнем і пролізти крізь вузьку розщелину, як ми опинилися в лабіринті крижаних печер, пронизаних світлом і магією. Я так і завмерла, приголомшено озираючись навсібіч. Але Аштен, уже по-свійськи, за руку повів мене далі, аж поки не вивів до джерела.

І я забула, як дихати, здатна лише насолоджуватися воістину чарівною картиною.

Посеред білої крижаної печери м’яким заворожливим світлом мерехтить невелике кругле водоймище. А над ним зі стелі звисають численні білі сталактити, що світяться синіми, блакитними та білими вогнями. І здається, ніби світло над плесом сплітається в химерні образи, раз у раз змінюючи обриси, переливаючись і заворожуючи.

− Ну як, догодив я тобі, недовірлива моя? − лукаво всміхається Аштен, знову розглядаючи мене, поки я милуюся цією красою.

У зеленкувато-синьому світлі, що лине від джерела, його обличчя здається ще більш хижим. Це лоскоче нерви, змушує бути напоготові. І вабить, як не дивно. Чи то до перевертнів я вже звикла, чи то батькова кров у мені озивається. Чи то конкретно цей перевертень уже встиг викликати мою симпатію.

Дорогою сюди Аштен показав себе вельми цікавим співрозмовником: він розважав мене, смішив, змушував почуватися легко й невимушено. Він розповів мені безліч байок та легенд про джерела Ладвіка і навіть, як не дивно, про водоспад Канар та сам артефакт. Не те, що написано в документах і сувоях з архіву мого роду, а історію цього місця до того, як воно перетворилося на частину магічного щита Еббона.

− Не твоя, Аштене. Але догодив, так. Я вражена тим, наскільки тут красиво. Про це джерело теж є якась легенда? − з усмішкою цікавлюся я, обернувшись до свого супутника.

− Так. Вважається, що воно може показати істинну пару, − чоловік у цей момент задумливо розглядає гру світла над парою, що піднімається від води. − До того, як Еббоні створили свій захисний контур, багато перевертнів приходили сюди, щоб дізнатися свою долю. Та й зараз дехто приходить. Але вже, звісно, набагато рідше. Ваш кордон не всіх пропускає.

− Я читала про нього. І чула, − задумливо киваю я. − Тільки мені не дуже в це віриться. Невже тут будь-хто може побачити свою істинну пару? Чи тільки перевертні?

− Ні. Не тільки перевертні. А і не всі люди. У людей справжні суджені пари – це рідкість, бо й кохання до людини може приходити не раз за життя. У нас з цим складніше. Перевертні майже всі – однолюби. − Аштен змовницьки всміхається. − А ти хочеш дізнатися, хто твоя доля?

− Не дуже, − хитаю головою. − Я волію бодай у цьому вирішувати сама за себе.

− Та ніхто й не відбирає у тебе це право. Джерело може лише показати, з ким ти зможеш створити по-справжньому гармонійну пару й продовжити рід. А чи створювати − це вже тобі самій вирішувати, − з дивною наполегливістю вимовляє мій супутник.

− А ти сам? Не хочеш подивитися? − з викликом зводжу брови.

− Ну чому ж? Подивлюся, − Аштен обертається до мене й лукаво підморгує. − Може, ми одне одного там побачимо.

Оце вже ні. Ще один кандидат у чоловіки? Хай боги милують.

− Швидше джерело взагалі нікого мені не покаже, − усміхаюся. Тільки якось невесело в мене виходить і кривувато.

− Ти така впевнена, що ще не зустріла свою долю? − зацікавлено схиляє голову набік Аштен.

− Радше впевнена, що бути щасливою з кимось мені… не судилося, − зізнаюся тихо, сама не знаючи навіщо. Відвертаюся до води, ховаючи очі від надто проникливого чоловічого погляду.

− Ти не можеш знати цього напевно. І я впевнений − ти помиляєшся, − промовляє у відповідь Аштен несподівано серйозно й вагомо. − Можливо, тобі варто спробувати повірити, що все не так, як здається?

− Що ти маєш на увазі? − підозріло підіймаю я голову. Надто вже… особисто звучить ця порада.

− Лише те, що такій молодій, вродливій, дивовижній дівчині не варто думати, ніби щастя для неї неможливе, − усміхається перевертень, підступаючи ближче. Дивиться уважно, наполегливо… − Кого б ти не обрала, він буде щасливий покласти світ до твоїх ніг.

− Ти не знаєш, про що кажеш, − пирхаю я, ловлячи себе на неясному відчутті впізнавання. Але здогадка видається надто вже неймовірною і притягнутою за вуха, тому я змінюю тему: − То що треба зробити, аби побачити свою долю? У джерело не полізу, одразу попереджаю. Не настільки мені цікаво.

Ні, ну не може бути. Не може! Що йому тут робити?! Ну не міг же ВІН просто блукати вночі Ладвіком, щоб мене випадково зустріти! Чи міг? З цими перевертнями вже ні в чому не можна бути впевненою.

Вдивляюся пильно в обличчя цього чоловіка й знаходжу дедалі більше схожості в рисах. Можливо, сімейної. Цікаво, якщо запитаю прямо, він скаже правду?

− У джерело лізти не треба, достатньо підійти настільки близько, щоб опинитися в його сяйві. І поставити запитання. Собі, магії цього місця, долі. Можна подумки, − наче щось звичайне, пояснює мені Аштен, удаючи, ніби не помітив моєї прискіпливої цікавості.

Ну гаразд. Подивимося. Все одно рано чи пізно зізнається, якщо це справді той, про кого я думаю. І з цього теж можна буде зробити певні висновки.

Кивнувши на знак того, що зрозуміла, я обходжу його і підступаю до джерела. Хотілося б сказати, що рішуче. Але це зовсім не так. Чомусь мене трохи лякає ця ситуація. Лякає можливість побачити… правду.