Розділ 9

Ого! Відчуваю, як очі на лоба лізуть.

То вона перевертниця, виявляється. Напівкровка, напевно, якщо заледве перекидатися може.

− Тихенько! Припиняй оце! − наказую їй розгублено. Ну не вмію я втішати.

Схиляюся і тихо шепочу на вухо:

− Ніхто тебе не посадить. Зараз підеш додому і ляжеш спати, а вранці прийдеш до королівської резиденції й попросиш відвести тебе до Тайри. Я попереджу, тебе пропустять. Зрозуміла мене?

Вона, перелякано гикнувши, повільно киває. Роззявляє рота, щоб про щось запитати, але не встигає.

− Прекрасна войовнице, чи можу я поцікавитися, що ти збираєшся робити з цими недоносками? − чую голос «небайдужого перехожого».

І знову в мене з’являється це дивне відчуття. Аж надто він мені декого нагадує. Хоча, можливо, я просто забагато про цього «декого» думаю.

− Треба їх, мабуть, до жандармерії здати, − морщуся.

От і плакала гіркими сльозами моя прогулянка під мерехтливим небом. Немає мені ніде спокою. Та й дівчину провести додому не завадило б.

− Якщо знімеш з них свої заклинання, я віддам їм ментальний наказ. Самі дійдуть, − заявляє мені цей дуже… цікавий тип.

І хто він такий? Маг − точно. Але аура замаскована так майстерно, що навіть я майже нічого розгледіти не можу. Сильний і вправний, зараза.

− Ти менталіст? − цікавлюся підозріло. Не люблю я цю братію. Дуже не люблю. Особливо на тлі останніх подій.

− Ні, − хмикає він насмішкувато. І знову ж таки витріщається на мене. − Тонко впливати не вмію. Тільки зламати й придушити волю. Чи тобі мізків цього непотребу шкода?

Після того, що вони збиралися тут вчинити з дівчиною? Оце вже точно ні. Замість відповіді я просто знімаю заклинання повітряного преса з першого покидька і з запрошенням махаю на нього рукою.

Хмикнувши, мій несподіваний помічник підступає до ґвалтівника, який хрипить і жадібно ловить ротом повітря, підсмикує його за комір на ноги й ловить поглядом очі. Кілька секунд нічого не відбувається, а потім недоносок, що досі безпорадною ганчіркою висів у хваті «небайдужого перехожого», різко завмирає, збираючись й спинаючись на ноги. Навіть кашляти перестає і набуває більш-менш стійкого положення.

− Іди до жандармерії. І розкажи, як ви з дружками намагалися зґвалтувати безпорадну дівчину, − чую я звернений до недобитка жорсткий наказ, і той, витріщивши прямо перед собою скляні очі, розвертається і шурує геть.

Хм. Дієво. Треба все-таки приділити менталістиці більше уваги. Я теж не проти так уміти.

Далі те саме повторюється з іншими двома, і вони, хитаючись та затискаючи свої рани, вирушають услід за спільником.

А я залишаюся на пустирі разом із врятованою дівчиною та незнайомцем, який нібито випадково проходив повз. Точнісінько як і я. Цікавий збіг. Чи таки не збіг?

− Ти далеко живеш? − звертаюся я до принишклої Лінн.

− Біля північної брами, пані, − зізнається вона тихо.

А ось це збіг вдалий. Може навіть ще не все ще втрачено і прогулянка моя не остаточно накрилася мідним тазом.

− Нам по дорозі, виявляється, − іронічно хмикаю. − Ходімо, проведу.

− Дякую вам, − оговтується дівчина, робить крок до мене, знову заламуючи руки. Шмигає носом й дивиться так, наче зараз знову заплаче. А потім переводить такий само зворушливий погляд на другого свого рятівника. − І вам дякую! Я не знаю, що б зі мною було… як би я далі жила… а може й не жила б зовсім. Ви мене врятували… Я така вдячна вам обом!

− Ну все, годі, − трохи грубувато бурмочу я, почуваючись ніяково. Кидаю швидкий погляд на чоловіка, який спостерігає за нами з якоюсь пильною цікавістю. − Могли, то й прийшли на допомогу. Нічого такого тут немає.

− Твоя рятівниця абсолютно права, лисичко. Це правильно для сильнішого − захищати слабшого. Я, мабуть, теж проведу вас. Щоб бути впевненим, що ви безпечно дійшли, куди вам потрібно, − вагомо видає таємничий незнайомець.

А от на це я якось не очікувала. Ні, аргумент, звісно, правдоподібний і навіть обґрунтований для нормального чоловіка. Але як би цей занадто «небайдужий» ще й мене потім проводити не надумав. Хоча в тому, що я не слабка й не беззахисна, він точно мав нагоду переконатися, тож якось відкручуся. А може, й не доведеться.

− А ви теж перевертень, так? − тихо цікавиться у чоловіка Лінн, коли ми втрьох уже виходимо з пустиря на вуличку. Дивиться на нього величезними наївно захопленими очиськами. − Моя лисиця, мабуть, занадто слабка. Я відчуваю, наскільки сильний ваш звір, але запаху чомусь не чую зовсім.

− Так, перевертень, − криво усміхнувшись, визнає той. − Твоя лисичка просто занадто молода й полохлива.

І мені чомусь здається, що він знову дивиться на мене. Випробовуючи й вивчаючи.

Зняв би вже цей свій каптур. Терпіти не можу, коли не бачу очей співрозмовника.

Деякий час ми крокуємо мовчки. Посередині Лінн, що досі тулиться до мене. Незнайомець по інший бік від неї. А мене дедалі сильніше починає гризти цікавість. Є щось надто знайоме в цьому чоловікові. І це не може не насторожувати. Може, причина в тому, що він теж перевертень. Може, навіть тайрал, як Сінн і мої охоронці?

Напевно, дійсно в цьому річ. Якщо подумати, то в Ладвіку зустріти перевертня, до якого б виду він не належав, зовсім не дивно. Кордон із Верідою тут зовсім поруч. Он і Лінн, місцева жителька, теж перевертень, нехай навіть напівкровка. Може, і він тутешній. Треба якось дізнатися. Але виявляти відкриту цікавість − означає дати добро на відповідну.

− А ви бойові маги, так? − раптом подає голос наша спільна врятована, мабуть, дійшовши якихось своїх висновків, і по черзі дивиться то на мене, то на перевертня. І сама ж собі відповідає: − Ну так, точно бойові маги. Вас, бойовиків, зараз у Ладвіку багато через приїзд королеви. Кажуть, вона дуже вродлива. Я вранці хотіла подивитися, як вона через місто їхала, але мене господиня не відпустила.

І такий допитливий погляд спрямовує у мій бік, що я навіть ніяковію на пару секунд. Упізнала, чи що?