Розділ 8

Короткий відблиск на вершині одного з кам’яних стовпів, котрі, на перший погляд, зовсім безладно розкидані у глибокому гроті за водоспадом, я помічаю, щойно вода перестає литися мені на голову. Обережно зіскочивши з валуна на долівку печери, на мить завмираю, вивчаючи простір навколо. Магічну пастку мені тут точно залишити не могли. А от заховатися − цілком.

Попри те, що Сінн оточив усю територію навколо водоспаду «сигналками» та пастками, я все одно про всяк випадок запускаю всередину грота пошукову сітку. Мені можна, я тепер хазяйка цього місця.

Переконавшись, що все й справді гаразд, нарешті підходжу до основної мети своєї поїздки в Ладвік. Майже в людський зріст, схожий на уламок скелі, цей камінь начебто нічим не вирізняється серед решти таких самих тут. Але завдяки тому відблиску я вже знаю, що мені потрібен саме він.

Сила дзвенить у мені натягнутими струнами, проймаючи до самого нутра глибокими низькими тональностями. І я не опираюся їй, дозволяючи вести мене, скеровувати. Бо все має бути просто, якщо я − істинна Володарка.

Мої руки немов самі по собі здіймаються угору. Долоня лівої, вже не прикрита рукавицею Зірха, притискається до крижаної поверхні каменя, а вказівний палець правої починає креслити руни активації, випалюючи магією світні лінії. І стихійний артефакт відгукується низькою вібрацією, починаючи мерехтіти льодяним блакитним світлом.

Символ за символом я виводжу потрібну формулу, аж поки не починаю відчувати, як долоня ніби вплавляється в поверхню каменя, а моя сила, як в ополонку, рине в артефакт, що слугує провідником і живить захисний контур Еббона з Півночі.

Час ніби уповільнюється. Від такого різкого й величезного відтоку сили голова починає паморочитися, і мені доводиться спертися вже обома руками, щоб встояти на ногах. Друга долоня теж влютовується в зледенілий камінь. Тілом пробігає болісна судома морозного дрожу, і очі самі собою заплющуються. Ох, витримати б. Подужати.

Так я і стою. Трясучись усім тілом, на напівзігнутих ногах, віддаючи все, що тільки можу, аби Щит Володарів і далі захищав Еббон.

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж усередині мене з’являється відчуття, що артефакт узяв стільки, скільки потрібно. Здається, я таки впоралася. Змогла. Пройшла своє перше випробування, як Володарка.

З величезним зусиллям відриваю руки від каменя й падаю на коліна, важко дихаючи. Долоні пече, у вухах гупає, перед очима танцюють темні плями, гуркіт водоспаду тисне й оглушує. Розплющивши очі, дивлюся на артефакт. Лінії рун палають таким сліпучим сяйвом, що дивитися боляче. Але минають секунди, потім хвилини, і вони починають поступово згасати, ховаючись. Зникає мерехтіння. Кам’яна брила знову стає просто кам’яною, щоб прокинутися лише тоді, коли її наступного разу торкнеться хтось з істинних Володарів.

А мені час іти й повертатися в місто. Там теж є справи.

Щоб вибратися з грота, мені вже не обов’язково лізти під водяний потік. Тому на берег я повертаюся, оминаючи водобій. Стрибати по камінню вже не так легко, але мені ще вистачає сил, щоб не звалитися в розбурхану воду.

Варто лише показатися з-за водяної завіси, як назустріч кидаються мої друзі. Стрибаю з валунів і йду до них, ледь долаючи бажання втомлено притулитися до каміння, аби перевести подих.

− Ну як? Вийшло? − питає Морт і, проігнорувавши мою підняту руку, підхоплює за талію праворуч.

− Звісно, вийшло. Вона ж найсильніша Еббоні за багато поколінь, − бурчить Онора, пірнаючи мені під руку й підставляючи плече ліворуч.

Якщо Дуан із Гантом раптом надумають мене за ноги хапати, присягаюся богами − буду хвицатися.

− Зі мною все гаразд, − запевняю друзів, щоправда, вириватися не намагаюся. Все-таки турбота − це дуже приємно.

− Магістр Сінн сказав, що ти будеш дуже виснажена після підживлення артефакту. І велів тебе підтримати, − повідомляє мені Онора, відстібаючи від пояса круглу флягу і вручаючи її мені. − Тримай зміцнювальне зілля. Це він передав.

− Дякую, − всміхаюся кволо. Добре все-таки, що вони зі мною. − Повертаємося в місто, тут я закінчила.

І те, що Сінн настільки параноїдально-завбачливий, теж, мабуть, добре. Від його зілля мені одразу стає набагато легше. Тож до ранку я точно повністю відновлюся. Треба буде подякувати йому, коли побачимося. Хай там як…

Мушу визнати, попри все, моє рішення наблизити Сінна було правильним. Головне тепер − не дозволити собі відчувати до нього щось більше, ніж я вже відчуваю.

Підхожу до коней, біля яких чекають мої пильні охоронці та вже вкрай нетерплячий Шай, й розвіюю Зірх. Тієї ж миті Брун ступає мені назустріч, щоб накинути на плечі плащ. Подякувавши, я підіймаюся в сідло і, коли решта робить те саме, а мого жахастика відпускають із повідця, скеровую коня у зворотну путь.

Дорога до Ладвіка минає без пригод. А в місті на мене, звісно, вже чекають чиновники, голови гільдій та інші охочі вивалити на мою голову свої та суспільні проблеми.

Добре, що Кіф не сидів склавши руки й частину звернень вже відсіяв, а частину справ переніс на наступний день. Тож до вечора я навіть звільняюся. Але втома бере своє. Організм вимагає бодай прилягти й не ворушитися. Діставшись королівської резиденції, я відпускаю всіх й одразу йду до своїх покоїв, щоб миттєво заснути, щойно торкнувшись ліжка.

От тільки проспати до ранку не виходить. Мене будить посеред ночі світло, що ллється у вікно. Дивне таке. Мерехтливе й переливчасте. Кілька хвилин я просто лежу, витріщаючись крізь незашторене вікно на підсвічене різними барвами небо. То он як світяться магічні джерела Ладвіка. Це й справді неймовірно красиво. І манливо.

Підвівшись із ліжка, я босоніж підходжу до вікна. І завмираю, мало не вткнувшись носом у шибку. Над обрієм немов різнобарвне полум’я танцює, змушуючи затамовувати подих і милуватися… милуватися… милуватися. І так хочеться туди, на волю, іти під цим казково-чарівним небом, дихати сповненим магії повітрям. Самій. Без тіней, що ковзають позаду. Хочеться відчути себе вільною. Хоча б на пару годинок. Обманути себе короткою миттю, щоб смакувати її потім у своїх спогадах.