Розділ 6

Спускаючись стежкою через ліс до полігону, я раз по раз прокручую в голові нашу з братом розмову, відчуваючи, як від гарного ще до недавно настрою лишаються самі лише спогади. І так паскудно на душі, що хочеться рознести щось на друзки, аби хоч якось виплеснути емоції, що накопичилися за останній час. Тільки ліс шкода. Гарно тут. До того ж дерева ні в чому не винні.

Рік пояснив свою відмову тим, що віднедавна, окрім занять для бойовиків, почав відвідувати ще й деякі додаткові практикуми для універсалів та артефакторів і тепер не може собі дозволити їх пропускати.

Коли ж я запитала, навіщо йому таке величезне додаткове навантаження, він, задумливо всміхнувшись, розповів, що завжди хотів глибше вивчати саме ці напрямки магії. І оскільки він вже не є першим спадкоємцем престолу, то більше не бачить сенсу відмовляти собі в бажанні вивчати те, що дійсно хочеться. Тим паче якщо, можливо, він все ж таки покине Академію після канікул та зимових свят, щоб допомагати мені.

А ще в мене закралася підозра, що причина його небажання кудись їхати зараз полягає не тільки в тому, що він озвучив, але й в одній білявій особі, про яку, до речі, брат так і не побажав нічого розповідати. Згадав лише, що Беккі вчиться на артефактора і познайомилися вони на практикумі.

Артефактор, значить?

Зазвичай на цьому факультеті вчаться ті, у кого категорія магічного резерву середня або навіть нижча, зате є хист до філігранного керування нитками сили, своєї та чужої. Але бувають і винятки.

Втім, зараз у мене є можливість дізнатися більше.

Дійшовши до тієї самої галявини, де колись устряла в бійку між Мортом із друзями та його паскудним братом, я зупиняюся біля валуна, за яким ховався Неїс. Розвертаюся і, розкинувши над нами щит-глушилку, міряю запитальним поглядом своїх охоронців.

− Ви дізналися що-небудь?

− Так, ваша величносте, − ледь схиляє шанобливо голову Брун. − Дівчину звати Беккінда Драмор, вона донька магістра Драмора, декана артефакторів. Ваш брат познайомився з нею три тижні тому, і вже за кілька днів Академією пішли чутки, що у них... стосунки. Причому далеко не платонічного характеру: дівчина вже не раз ночувала в кімнаті принца. Її батько, судячи з усього, ці їхні зустрічі всіляко заохочує і схвалює, оскільки навіть заняття для парочки проводить спільні. Дівчина вважається дуже талановитою і перспективною адепткою, − доповідає мій охоронець, а потім незворушно цікавиться: − Накажете зібрати детальніші відомості?

Я задумливо дивлюся, як кружляє в повітрі сніг, й марно намагаюсь знайти спокій у цьому неквапливому танку крижаних зірочок, шелесті хвої на вітру та рипінні вікових сосен. Та тільки жодного умиротворення я не знаходжу. Немає його, того спокою. Надто відчутно гризе мене тривога, що засіла на краєчку свідомості. Копнувши носиком чобота снігову купину і ненароком обсипавши снігом Шая, я важко зітхаю.

− Так... До мого від'їзду надайте мені повну інформацію про цю дівчину. Надто… вчасно вона з’явилася в житті його високості.

Віддаючи цей наказ, я почуваюся по-справжньому паскудно. Мерзенно навіть. Але хіба в мене є вибір, коли на кону стоїть не тільки життя і здоровий глузд рідного брата, але й доля Еббона?

Рік виглядає пригніченим, нещасним, навіть виснаженим. Він закрився від мене остаточно, хоч і вдає, ніби все гаразд. Він вразливий. І мені до нестями страшно, що з ним щось може статися. Я не настільки довірлива, щоб отак просто повірити в чисті помисли дівиці, яка так раптово зблизилася з ним.

Щось затівається навколо нас, навколо нього. І я дуже хочу помилятися. Ця дівчина цілком може виявитися ні до чого не причетною, може справді кохати Ріка − тоді мені залишиться тільки порадіти за нього. Але перевірити я мушу.

У долоню втикається холодний чорний ніс Шая. Мій жахастик допитливо зазирає в очі, лиже руку, лащиться, явно відчуваючи гнітючу напругу, що панує в моїй душі. Буцає широким лобом основу долоні й відстрибує, пропонуючи погратися. Силувано всміхнувшись, я з подивом відчуваю, що очі пече.

Ото уже розклеїлася. Це така дурня!

Зажмурююся, проганяючи зайву вологу.

Я впораюся. Переступлю через це. І ухвалювати неприємні рішення теж навчуся. Інакше не можна.

− Ваша величносте, − вривається в мої думки голос Бруна. − Ані сама дівчина, ані ваш брат не дізнаються про те, що ми збираємо для вас цю інформацію.

Я здивовано розплющую очі й ловлю спокійний упевнений погляд чоловіка. Такий… проникливий. Його напарник теж позирає на мене, але більше зосереджений на спостереженні за територією. І щось таке є в його рухах та нахилі голови, що я ловлю себе на невиразній здогадці.

− Ви перевертні? – цікавлюся підозріло.

У темних очах мого охоронця з’являються іскринки сміху. Він схвально хмикає.

− Так, ваша величносте, − Брун киває на свого напарника. − Вам не варто про це турбуватися. Наша з братом відданість належить особисто Сіннарду Верру, а отже − і вам.

Сказати, що я сильно здивована, якось не виходить. Чогось такого, мабуть, і варто було очікувати. Адже Сінн одразу дав зрозуміти, що хоче залучити фахівців із Веріди до розслідування змови. От і до мене приставив відданих дволиких.

Що я відчуваю щодо цього? Не знаю, щиро кажучи. Напевно, раз уже довірила йому свою та державну безпеку, то чого тепер сіпатися? Приставив тих, кому вірить. А я, здається, після всього, що сталося, теж схильна думати, що люди для мене значно небезпечніші.

− Сподіваюся, ви розумієте, що про ваші другі сутності краще нікому не знати? – я тепер, не ховаючись, уважно розглядаю своїх охоронців.

Високі, сухорляво м’язисті, хижі. Обидва темноволосі, із чіпкими темно-сірими очима. Небезпечні. Вони схожі між собою і чимось невловним нагадують самого Сінна. Не настільки пригнічують своєю аурою та силою, як він, звісно, але все одно щось таке відчувається.

− Могли б і не казати, ваша величносте, − вже відверто усміхається Брун. − Ми отримали від вашого… очільника Таємної канцелярії найдокладніші інструкції, аби зберегти не лише ваше життя, але й репутацію.