Розділ 4

− І чим же ви готові мені допомогти? − цікавлюся обережно.

− Ти знаєш, що некроманти Ковену не змогли закликати дух Вальдара, щоб допитати? − питанням на питання відповідає Сінн.

− Так, мені доповідали, − киваю. − Я так зрозуміла, що його дух не пішов за межу, бо якось незвично зв'язаний.

Сінн роздратовано морщиться. Уявляю, як його бісить така перешкода.

− Доповіді некрів, висновки Азарії, деякі інші здобуті мною відомості наштовхують на думку, що в усіх  відомих нам випадках підпорядкування була використана не класична магія, до якої звикли в Еббоні. Я можу залучити до розслідування менталістів з півдня Веріди. І в мене є один знайомий некромант, який вивчає практики різних країн, особливо диких племен Залайни.

− І що вам потрібно від мене? − підіймаю брови, щосили намагаючись не показати, наскільки я задоволена тим напрямком, куди повернула наша розмова.

− Не вдавай, ніби не розумієш, − хмикає він. − Тіло Вальдара в Таємній канцелярії. Мені потрібен доступ. І можливість запитувати дані, отримані цими нехлюями.

Я задумливо зітхаю. Відкидаюся на спинку крісла, розглядаючи чоловіка навпроти. Дуже-дуже серйозно зважую свою відповідь. І вимовляю максимально рівним тоном:

− Ви ж усвідомлюєте, що я не можу дати такий доступ підданому іншої держави та іншого монарха? Магістре Сінне, зрозумійте мене правильно: я не маю підстав довіряти вам настільки, щоб дозволити отримувати, по суті, будь-яку секретну інформацію, яку вам тільки заманеться. Вибачте, я не настільки наївна дурепа, − усміхаюся в’їдливо, схиливши голову набік. − Ви самі мені казали, що дбаєте насамперед про власні інтереси. Як я можу бути впевнена, що ці інтереси в певний момент не почнуть суперечити моїм?

Наші погляди знову схрещуються. Мій − викличний, і його – проникливий, оцінний. Очі Сінна потроху темніють, і аж ніяк не від люті, так мені принаймні здається.

− І що ж я маю зробити, аби ти почала мені довіряти? − вкрадливо цікавиться підступний перевертень.

− Не вдавайте, ніби не розумієте, − повертаю йому його ж слова.

І дозволяю собі іронічно вигнути брову. Хай думає. Я не збираюся поступатися в цій грі.

− Он воно як? Ти вимагаєш, щоб я заради тебе зрікся своєї батьківщини? − усміхається Сінн, щоправда, якогось надмірного обурення в його голосі я не чую. Він теж уже увійшов в азарт.

− Ну що ви? Я всього лише даю зрозуміти, на яких умовах згодна надати вам доступ до секретних даних моєї Таємної канцелярії. І так, за таких умов я буду довіряти вам значно більше. А ви вже самі вирішуйте, чого насправді хочете і наскільки сильно.

Секунди минають, він мовчить, похмуро буравлячи мене очима. Явно зважує мої слова, свої можливі дії. Секунди йдуть… Мені навіть починає здаватися, що з моєї витівки нічого не вийде, що він не погодиться. Все-таки підданство Веріди для нього, виявляється, має велике значення. Надто...

А як же всі його балачки про майбутнього чоловіка? Як він збирався брати зі мною шлюб, залишаючись підданим Сандера? Як… невже абсолютно все було брехнею?

− Мабуть, на цьому можна нашу розмову і завершити, − усміхаюся я криво, приховуючи розчарування. Але те все одно виразно віддає гіркотою в роті, на превелике моє роздратування.

Ну і біс із ним! Отже, не потрібен мені такий безпечник. І чоловік тим паче.

− Ну чому ж, ваша величносте? − раптом хижо всміхається Сінн. – Маю визнати, у ваших словах є сенс. Тож я згоден присягнути моїй прекрасній королеві на вірність.

І стільки якогось надміру вдоволеного передсмаку чується в його голосі та читається в грозовому вирі очей, що мені навіть стає якось бентежно. Що він замислив?

Однак відступати вже пізно. І я під пильним поглядом хижака прикладаю палець до зв’язкового артефакту, даючи Кіфу заздалегідь обумовлений сигнал.

− Тоді прошу за мною, − підводжуся з крісла і йду до дверей.

Краєм ока помічаю, що Сінн теж підводиться, рушаючи за мною. Вийшовши з кабінету, я ловлю пильний, сповнений тривоги погляд секретаря. Переконавшись, що зі мною наче все гаразд, Кіф похмуро дивиться на бойовика, що йде позаду.

− Усе готово, ваша величносте, − доповідає він рівним тоном. − Я вам потрібен у тронній залі?

− Дякую, Кіфе. Ні, тут ти мені потрібніший, − вдячно всміхаюся своєму рудому помічнику і, не зупиняючись, покидаю королівську приймальню.

− Усе готово, значить? − хмикає Сінн, порівнявшись зі мною, коли ми в супроводі, звісно ж, моєї охорони прямуємо до тронної зали. Пропонує мені руку, щоб я могла спертися, і схвально тягне: − Ростеш, дівчинко.

Руку я приймаю. Все ж таки чоловік заради мене зважився на дуже серйозний і вагомий вчинок. Некрасиво в такій дрібниці йому відмовляти.

− У мене був дуже хороший наставник, − пирхаю. А от ці муркотливі нотки в моєму голосі, здається, явно зайві.

У тронній залі на нас уже чекають усі мої радники. Навіть Делберта Кіф викликав із цитаделі Ковену. Цікаво, скільки він їх тут маринував? Я якось за розмовою втратила лік часу.

Вельможі, розбрівшись по залу, тихо про щось переговорюються. Дядька я помічаю в компанії Хатріла та Біарне. І дядько, мабуть, чи не єдиний, хто не виглядає занепокоєним чи здивованим. Напевно, здогадався вже, що до чого. Бо теж про все, що діється в палаці, знає.

Та варто мені ввійти під руку з Сінном, як усі тут же замовкають, ошелешено витріщившись на нас.

Ага. Про нашу з ним сварку не здогадався тільки ледачий бовдур. І тепер точно всі сушать голову, що все це може означати.

− Доброго дня, панове радники, − вітаюся я бадьоро, відпускаю лікоть перевертня і прямую до трону.

По дорозі випускаю на волю свою магію і закликаю головний магічний артефакт королівського роду Еббоні. За минулий місяць я навчилася робити це досить легко й невимушено. І бойовий обладунок, що відчувається чистою концентрованою магією, з'являється на мені, немов виткавшись із повітря.

Збоку це, мабуть, виглядає ефектно. Бо коли я дістаюся свого трону − який мені, на жаль, так і не вдалося поки що замінити, бо це теж артефакт, щоб він провалився, − і повертаюся до присутніх, то на мене майже всі  витріщаються з побожним жахом і захопленням. Один лиш Сінн дивиться з неприхованою жагою, від якої мене беруть сироти.