Розділ 2

Присутність непроханого гостя першим вловлює Шай, умить настовбурчуючи шерсть. Він блискавично заступає мене собою і загрозливо гарчить, змушуючи мене швидко, не роздумуючи й не з'ясовуючи обставин, підняти всі щити.

І лише після цього я помічаю, як із крісла біля вікна неквапливо підводиться високий темноволосий чоловік у чорному умундируванні.

− Заспокой тасгара, я не хочу нашкодити твоєму улюбленцю, − спокійно наказує він.

Але в його очах вирує темне полум'я, красномовно виказуючи, що до спокою там ой як далеко.

Ненавиджу цей його тон. Ненавиджу те, що мені хочеться одразу ж його послухатися. Видресував, гад.

− Що ви тут робите? − гнівно цікавлюся у свого колишнього наставника. − Як захист палацу вас пропустив?

− Я про всяк випадок залишив собі лазівку в мережі, коли мав таку можливість, − наче щось очевидне, визнає він, повільно наближаючись. Майже підкрадаючись. − Прибери щити, Таллі. Якби я хотів завдати тобі шкоди, то давно б уже це зробив. До того ж…

Він нарочито повільно окреслює в повітрі незнайоме мені заклинання, і я відчуваю, як нагріваються кілька моїх амулетів.

− Ти їх усе-таки носиш, − смикає кутиком рота у вдоволеній посмішці Сінн. − Я радий цьому.

Зціпивши зуби, я розвіюю щити. Для нього вони все одно не перешкода, тут я сама винна − надто довіряла.

Та й не вірю я, досі, що цей перевертень бажає мені зла. А от отримати мене саму − дуже навіть хоче. Але це ми вже проходили. Бути пішаком у його вправних руках мені не сподобалося.

− Шай, фу! − командую тасгару і неохоче додаю: − Свій.

Я про свого жахастика дбаю. Тільки й того.

В очах перевертня спалахує схвальний вогник.

Мій, хоч і малий ще, але вже дуже грізний захисник ще секунду оцінює надто серйозного для нього супротивника, а потім вмощується мені на ноги, як він полюбляє. І хвостом обвиває, усім своїм виглядом демонструючи, що я − особисто його хазяйка. Улюблена й недоторканна.

Схрестивши руки на грудях, холодно нагадую:

− Я не почула відповіді на своє перше запитання. Що ви тут робите?

− Нам треба поговорити, Таллі, − зітхає Сінн, зупиняючись усього за крок від мене.

Вдивляється в моє обличчя і хмуриться.

− Уночі в моїх особистих покоях? − уточнюю, не приховуючи сарказму.

− Ти вчергове відмовила мені в особистій зустрічі.

Дуууже вагомий аргумент. Просто вбивчий.

− І ви вирішили влаштувати її супроти моєї волі, − киваю з розумінням. Уїдливо хмикаю, щоб приховати гіркоту. Тільки, мабуть, не дуже виходить.

− Таллі, припини це! − Сінн різко підступає ближче, не зважаючи на невдоволення тасгара. Нависає наді мною, продавлюючи своєю аурою і пронизуючи палким поглядом. − Ти дуже демонстративно показала мені свою позицію…

− Мабуть, недостатньо, − різко перебиваю його. І мимоволі морщусь від головного болю, що зненацька накочує нудотною хвилею.

Втомилася я страшенно. Хочеться вже просто лягти й не ворушитися. Заснути нарешті. А він… от навіщо він прийшов? Навіщо знову змушує… відчувати?

− Магістре Сінн, я прошу вас негайно покинути мої покої! Я не хочу зараз із вами розмовляти! Мій робочий день уже закінчився, − карбую твердо, сподіваючись все-таки позбутися його.

Кілька секунд ми міряємося лютими поглядами, і мені вже починає здаватися, що він не відступить, але Сінн знову примудряється здивувати: його вираз обличчя пом’якшується, стає співчутливим. Лагідним. Мені навіть жаль у його очах вбачається.

− Добре, Таллі, − киває він. − Я зараз піду. Але тільки після того, як дещо зроблю.

І не встигаю я навіть оком змигнути, як раптом опиняюся притиснутою до його тіла, а вже наступної миті Сінн гарикає на Шая, який одразу кинувся відвойовувати викрадену з-під його захисту хазяйку:

− Сидіти, щеня! Моя! − в його голосі вібрує така сила, що бідолашне тасгареня припадає до землі з жалібним скавчанням. 

Саме це і приводить мене до тями. Та що він собі дозволяє?! Та як він сміє?!!

− Відпустіть негайно! − гарчу, намагаючись вирватися. Але він вмить припиняє всі мої борсання, згрібаючи, як немічне немовля, сталевим хватом своїх рук і притягуючи ще ближче.

− Відпущу. Обов'язково, − обіцяє хрипко, перш ніж припасти губами до мого рота. Жадібно, солодко, голодно. Вибиваючи ґрунт із-під ніг, приголомшуючи забутим відчуттям своєї п’янкої влади наді мною. Творячи безумство з моєю втомленою свідомістю.

Ненавиджу його! Ненавиджу! І так шалено хочу!

Я ж заборонила собі його! Заборонила згадувати його поцілунки та дотики настільки бажаних рук. Заборонила! І нічого з того часу не змінилося. І не зміниться! Але все це втрачає значення, розчиняється в мареві пробудженої пристрасті, у насолоді від нашої близькості.

Я потім відштовхну. Потім… картатиму себе останніми словами. А зараз… Він знову заскочив мене зненацька.

− Уперте, солодке моє дівчисько, − бурмоче гад безсоромний, осипаючи моє обличчя швидкими поцілунками. Більше не тримає мої руки, і я хапаюся за його широкі плечі. Щоб відштовхнути, так-так. Але пальці чомусь лише зминають чорну тканину чоловічого кітеля, дряпаючи його й притягуючи ближче.

− Не ваша! − видихаю вперто.

− Колючка! − Сінн обхоплює моє обличчя долонями. − Подивися, до чого ти себе довела! На ногах ледь стоїш.

− Це ви винні! Я спати збиралася, а не з вами розмовляти, − огризаюся безпорадно, попри власну волю насолоджуючись цілющим потоком його магії. І так хочеться розтектися блаженною калюжкою по підлозі, коли болісна задушлива напруга змінюється звичайною сонливістю. Мені заледве вдається стримати позіхання. А голова сама собою опускається на чоловіче плече.

Тихенько прогарчавши щось нерозбірливе, Сінн підхоплює мене на руки. Знову цілуючи, не дозволяючи оговтатися ні на мить, не даючи жодної можливості усвідомити, що відбувається. І несе до спальні.

Ні! А от туди не треба! Дурниці це все.

− Тихо! − бурчить роздратовано. − Лише допоможу, поки ти не злягла від виснаження.