Розділ 1

Я втомлено дивлюся на аркуш паперу, що лежить переді мною. Дорогий, із лаконічними вензелями, магічно заговорений настільки, що цю писанину можна прийняти за повноцінний артефакт. Не пошкодував часу імператор. Розстарався, власноруч творив.

Написане розмашистим чоловічим почерком послання викликає в мені палке бажання побитися головою об стіл, от тільки навряд чи це допоможе. І що йому відповідати? Залицяльник бісів!

У двері кабінету хтось наполегливо стукає, і майже одразу вони відчиняються, відкриваючи моєму погляду масивну постать дядька Торалда. Барон Аддор, мій колишній опікун, а тепер радник у справах зовнішньої політики, завмирає на мить, щоб зміряти свою королеву − мене тобто − несхвальним похмурим поглядом. Шай, що лежить біля каміна, підводить голову і, переконавшись, що прийшли свої й жодної небезпеки немає, засинає знову. Вік у мого пухнастого захисника… складний.

− Таллі, ти досі тут? − кущисті сиві брови дядька сходяться на переніссі. − Вже за північ. Відпочивати збираєшся? І Марі веліла мені дізнатися, чи ти вечеряла.

Відкинувшись у кріслі, кручу головою і розминаю занімілі м’язи плечей. А губи самі собою розпливаються в іронічній посмішці.

От для кого майже нічого не змінилося. Подумаєш − Володарка, подумаєш − бойовий маг вищої категорії без диплома. Для тітки це зовсім не привід припиняти мною опікуватися. Дядько свою турботу хоча б не так явно демонструє, дбаючи про мою щойно створену репутацію жорсткої та суворої правительки.

− Тут я, дядьку, тут, − шумно видихаю. − Особиста кореспонденція сама себе не прочитає, а завтра я не матиму часу. Тітку за мене поцілуй і скажи, що я повечеряла, нехай не хвилюється.

Дядько хмикає і замість того, щоб іти звітувати коханій дружині, прямує до мене. Вже вмостившись у кріслі для відвідувачів, він кидає пильний погляд на лист, яким я саме зайнята. Не впізнати печатку імператора Веріди він, звісно, не може. Посада зобов’язує. В очах з’являється розуміння і дещиця співчуття.

− І що пише головний перевертень? − цікавиться серйозно.

− Та все те саме. Заміж кличе. Натомість військовий союз обіцяє. Мирний договір… А… ну ще дещо новеньке. Повідомляє, що збирається прибути на мою офіційну коронацію. Особисто. Щоб висловити мені своє захоплення.

− І-і-і? − вловлює недомовленість дядько.

− І щоб просити моєї руки офіційно, − скривившись, видаю я.

У кабінеті запановує тиша. Я роздумую над листом. Дядько, судячи з усього, теж.

− Ти ж не збираєшся відмовляти йому в запрошенні? − нарешті обережно цікавиться він.

− Я що, схожа на ідіотку? − обурено морщуся. − Звісно, ні. Витанцьовувати дипломатичні танці й уникати прямої відповіді − це одне, а ображати неповагою того, чия армія може зрівняти нас із землею, просто затоптавши, − зовсім інше. За кого ти мене маєш?

Дядько хмикає, примирливо підіймаючи руки.

− Усе-усе, вибач. Моя малеча виросла, я пам'ятаю, − заявляє він із лукавими іскрами в очах. Але майже одразу знову стає серйозним. − І все ж. Що ти збираєшся робити? Він же не відступиться. Може, все-таки погодишся на пропозицію Ради?

− Ну хоч ти не починай, га! Не потрібен мені чоловік! Не! По-трі-бен! Ні Сандер! Ні хтось із «гідних мужів Еббона»! − на цій фразі мене аж перекошує. − Ніхто!!!

І особливо мені не потрібен один наполегливий деспотично-уїдливий тип, який вперто ігнорує моє небажання мати з ним справу. Палаючи праведним гнівом, я навіть схоплююся з крісла і так завмираю. Важко дихаю, спершись руками об стіл і втомлено опустивши голову. Заплющую очі аж до темних плям перед ними.

Мабуть, таки час іти спати, а імператору відповім завтра, на свіжу голову. Так, мабуть, навіть розумніше буде. Може, навіть вигадаю, як його вкотре чемно послати. Так щоб дипломатично. А про того, чиє ім’я мене вже до білого сказу доводить, взагалі постараюся не думати. Сподіваюся, я достатньо виснажена, щоб мені ніхто не снився цієї ночі. Не цілував уві сні...

Сердито мотаю головою. Не про те думаю!

− Ти вже вирішила, кого поставиш на місце Езра? − розважливо змінює тему дядько.

− Ні. Сам розумієш, на цю посаду абикого не призначиш. А в мене не викликає довіри жоден із кандидатів, − підтискаю я губи.

Служба держбезпеки та Таємна канцелярія − це ще один мій величезний головний біль. Завдяки декому надто всезнаючому та всевидющому, у мене з'явилися неспростовні докази державної зради радника Езра, який очолював ці установи при моєму… попереднику. Довелося радника стратити. А заміну я йому поки що не знайшла. Його заступник із покладеними на нього обов'язками явно не справляється, та й теж далеко не чистий на руку.

− От ти б кого поставив? − з зітханням і надією на слушну думку запитую у свого найбільш довіреного радника.

− Ну-у-у, я б, мабуть, порадив тобі подумати над можливістю нагородити цією посадою того, хто весь цей місяць самотужки виконує для тебе роботу Таємної канцелярії краще, ніж уся ця служба разом узята.

Я недовірливо скидаю голову. Ні-і-і, мені, мабуть, почулося.

− Ти зараз серйозно? − ошелешено витріщаюся на дядька.

− А чому ні? − знизує він плечима.

− Можливо, тому, що йдеться про підданого Веріди? − примружившись, схиляю голову набік. − Ти пропонуєш поставити на чолі Служби держбезпеки Еббона перевертня, який вправно водить за ніс Ковен магів і цю саму службу вже не один десяток років?

− У цьому разі це радше перевага, ніж недолік. Таллі, про те, що він перевертень, знаємо лише ми з тобою. З твоїх слів. А щодо решти − підданий Веріди запросто може стати підданим Еббона. Було б його бажання і твоя воля.

− А як я йому довірятиму?

− А обітниці й присяга на вірність навіщо?

− Він не погодиться!

− Впевнена?

Дядько іронічно здіймає брову, а я так і застигаю з відкритим ротом, готова до чергового заперечення.

Сердито видихаю.

Не впевнена я! Якщо вже щиро. І точно не візьмуся пророкувати чи вгадувати дії свого колишнього наставника. Я взагалі воліла б про нього не думати, не чути й не знати. Надто вже це мене... нервує.