Частина 1

Він дивився в мої очі, а я потопала в його… Нікого навкруги, тихий вечір, тепле полум’я свічок, запах квітів.

- Марічко, кохана… Я зрозумів – без тебе мені не жити! Ти станеш моєю дружиною? – мій любий Сашко простягнув мені руку.

- Так! Так, я згодна!.. – яка ж я щаслива!!!

- Тоді давай його сюди, чого ти свою руку мені тягнеш?..

- Що?.. – я струснула головою.

Ми стояли в людному коридорі університету, й на мене, як на навіжену, дивились Сашко та його друзі Ігор і Вадим. Виходить, вся романтика мені привиділась!.. Знову те саме!

- Конспект давай, кажу, - мій омріяний принц  закотив очі та повернув голову до своїх товаришів. – От дурнувате опудало!

Втім, я прекрасно почула цей коментар. Але, як завжди, поряд з Олександром я втрачаю здоровий глузд, тому спокійно віддала йому конспект лекції про африканську культуру. Не подякувавши мені, мої одногрупники пішли на вулицю до «курилки». Й гадати нічого, там вже гуляють Юлька та Каріна, найгарніші дівчата нашого потоку. Саме через них Сашко ніколи не зверне на мене увагу! Я не така яскрава й легковажна, як ті дві ляльки! Так, я дуже люблю вчитися! Культура народів Африки для мене важливіша за макіяж та модний одяг, тому я найкраща студентка на курсі. Хоча опудалом мене також називати не зовсім чесно. Я струнка, моє блискуче каштанове волосся спадає майже до талії, хоча це важко розгледіти за широкими светрами і моїми вічними «пучками» на голові. Я маю великі ясні карі очі та вічний легкий рум’янець на щічках, але й цю красу я ховаю за книжками, зошитами та екраном ноутбука… А взагалі, зовнішність – не головне! Важливіше, яка я людина! І одного дня мій Олександр розгледить мене!

А поки сділ поспішати до професора Гладченка, він має для мене якийсь цікавий матеріал для курсової роботи.

- А, Маріє, заходьте-заходьте! – професор історії Сергій Петрович Гладченко гостинно махнув мені рукою, запрошуючи до свого кабінету. Він стояв біля стенду в дальньому кутку та зосереджено роздивлявся бивень слона з вирізьбленими на ньому символами й щось паралельно записував у великому блокноті.   

Кабінет професора – це окрема історія! Тут все заставлено, ні – завалено, завішано, закидано різними старовинними штуками з Африки. Тут є і ритуальні маски, і бубни, і барабани, купи різних сережок з кісток усіх можливих розмірів, головні убори з пір’я, спідниці з листя, маленькі глечики, великі глечики, величезні (!!!) глечики, буси, і браслети, браслети, браслети…  А ще там були справжні висушені тіла шаманів! Принаймні, Сергій Петрович так казав.

- Дивись, у мене тут новий скарб – бубон! Тобі даю завдання: розібрати по залишках ліній символи, описати їх тлумачення, визначити, для яких ритуалів застосовували… - професор говорив і говорив, але я вперше в житті не слухала.

На краєчку стола лежала чорна каблучка у формі ритуальної маски. Вона заволоділа моєю увагою повністю. Білосніжний камінь на лобі маски так сяяв…

- …є якісь питання? – здалеку долетів до мене голос професора.

- Ні, Сергію Петровичу! Все зроблю якнайкраще! – автоматично відповіла я.

- За це тебе й люблю! – я почула посмішку в голосі професора. – Тоді роби собі фото бубна та заходь до мене, коли забажаєш, для лабораторних досліджень!

Я довго вивчала свій об’єкт дослідження для курсової, робила фото та замальовки, але каблучка-маска все не залишала моїх думок. Завершивши роботу та побажавши професору гарного вечора, я кинула на прощання погляд на край столу, щоб сказати «бувай!» і каблучці. Але її там не було…

Я вже йшла до зупинки, щоб вертатися додому, як почула сигнал автомобіля. І знову, і знову. Я повернула голову – поряд зі мною їхала блискуча чорна автівка й сигналила…мені! Шокована, я зупинилась. Машина теж зупинилась, і у пасажирських дверцятах опустилося скло.

- Привіт, Марічко! Ти так пізно в універі… - з водійського місця мені посміхався Сашко. Мій Сашко!!!

- Я…ееем…це… - у мене просто мову відняло. Це знову якась мара?

- Не вчися стільки, ти перевтомилася! – посмішка хлопця стала такою теплою. – Давай підвезу тебе додому? До речі, дякую за конспекти! Ти вже чотири курси рятуєш мою…репутацію! – він підмигнув мені.

- Дякую… - я не вірила своєму щастю і вже хотіла братися за ручку дверцят. Але… мене наче облили льодяною водою. Це якийсь дурний розіграш! Або він заклався зі своїми дружками!  - …але я сама доїду! – завершила я фразу й пішла, рівно тримаючи спину.

Однак Саша поїхав за мною.

- Зачекай! Не ображайся, Марічко! Я знаю, ти хороша дівчина. Нічого такого не подумай! Я не ображу тебе… - він перехилився через сидіння та відкрив мені дверцята. – Сідай!

І я,  подивившись у його сяючі очі, сіла. Нехай буде, як буде. Навіть якщо я про це потім пожалкую. Може, є ще дива на цьому світі…

Ми розмовляли всю дорогу, сміялися, Сашко розповідав кумедні історії про Юлю та Каріну (о, як бальзам мені на душу!). Виявилося, що він вважав цих двох подружок порожніми ляльками. Так!.. І жалкував, що не звертав на мене уваги аж до сьогодні…