Розділ 34 Вечеря

Дарину на чолі з частиною чародіїв та дружинників привели до обідньої зали. Вогнище тліло, ледь освітлюючи її. Ляльки без жодних вагань продовжували шлях у темряву, зникаючи з цікавих очей. Тільки чітке відлуння кроків нагадувало про їхнє існування, але й ті швидко припинились.

Зала була тепліша за вулицю, але затхле металеве повітря обтяжувало людей, навіть звиклих до нього. Вони тримались купи: хтось перевіряв спорядження, зброю, обладунки, хтось пив зілля, а хтось просто нудьгував, роздивляючись ляльок. Не в силах більше терпіти темряву, одна з чародійок створила маленьку кульку світла. Вона освітила залу. Темні багряні плями вкривали підлогу. Десь кров застигла тонкими струмками, десь розлилася широкими ріками та озерами.

Застиглі від несподіванки, вони мовчки стежили за потоком, поки той не впав у безкрайній океан за дерев’яним троном, грубо сплетеним із кількох стільців, що самотньо стояв за великим масивним столом. У тиші вони почули тихе крапання. Світло стало сильнішим, коли кілька чародіїв запалили свої кулі.

На стіні висів чоловік. Вимучений жагою, голодом та кровотечею, але ще живий. Вони могли не знати його, але знали символ, який він носив на своїй пряжці. Всі вони пізнали старого господаря цієї зали. Але ніхто не наважився підійти. Кілька голів ляльок повернулися до них.

— По… мо… жіть…

Тяжке гортанне хрипіння вирвалось із засохлого горла. Дружинники схопились за зброю, але владний погляд Дарини не дав їм її застосувати. Тиша тривала добру мить, перш ніж вони почули напрочуд легкі й майже веселі кроки. Поспішно вони відійшли від Ратибора й очікувально подивилися на двері.

— Який сьогодні напрочуд чудовий день. Вітаю, мої невідомі друзі. Вибачте, що без явств і питва, але, як знаєте, у нас із цим туго. Та щойно я розберу ваші дари, я запропоную і вам дещо.

Олекір зайшов до зали, лише побіжно оглянувши присутніх, і попрямував до свого трону, а за ним — дев'ять ляльок. Ніхто не відповів, навіть простого кивку не зробив. Усі вони уважно дивились на нього, сподіваючись розгледіти хоч щось. Але він був цілковито розслаблений і байдужий, без жодного натяку на страх чи напругу.

— Що, навіть слова не скажете? Це доволі грубо.

Він трохи нахмурився, але швидко розслабився та відкинувся на спинку. Його погляд пробігся по присутніх людях. Він знав їх. Не в цьому житті — колись, як друзів чи ворогів, як людей, що залишили по собі спогади. Та коли він побачив Дарину, його погляд завмер.

О, як довго він сумував за цими очима. За цим ніжним поглядом. За ласкавими, м’якими губами. Кожна риса її обличчя викликала в ньому те, що він волів забути. Проклясти навіки, аби більше ніколи не відчувати. Але він пам’ятав. І це боліло сильніше. Але Олекір силою змусив себе говорити, щоб вирватися з полону думок.

— Я бачу, ви не дуже балакучі. Невже мої друзі були до вас не такі привітні? Я особисто спостерігав за усім.

— Друзі? Ти маєш на увазі цих монстрів?

— Це доволі грубо з вашого боку. Та я радий, що ви все ж умієте говорити. Розмову треба починати з привітань. Як усі люди.

Він дивився на їхні застиглі обличчя, явно чекаючи. Особливо його погляд тис на чародійку, що заговорила першою. Це могло б тривати довше, якби її не відгородила собою Дарина.

— Вітаю, пане.

Її голос був саме таким, яким він його пам’ятав. Мелодійним, м’яким. Таким, що зовсім не пасував тій Дарині, яку він знав. За нею тихо, вимучено привітались й інші.

— О, це вже набагато краще, тепер у нас є хоч трохи поваги. А стосовно вашого питання, пані... Які ж це монстри? Я сам своїми руками зробив їх. Звісно, довелося витратити чимало часу, але воно того варте.

Він підкликав одну з дев'ятьох, що стояла в нього за спиною, й, наче дитина, почав розповідати про неї. Чародії тремтіли, спостерігаючи, як холодний матеріал у його руках стає людським. Надто людським. Волосся, що розпадалось плечима, та м'якість людського тіла під обладунком. Кожен жест, кожен рух був жахливо природним.

— Це мої найкращі творіння. Я робив їх з усією старанністю.

Дарина дивилася на ляльку інакше. Це був розгублений погляд, що перебігав з її неймовірно детальної копії на Олекіра, який дивився на ляльку з такою ніжністю, яка разюче відрізнялася від того, як він дивився на саму Дарину. Звісно, це сум'яття її почуттів не залишилося непоміченим, але Олекір стримався і ніяк не зреагував.

— Пане, ваш обід готовий.

Незручну тишу перервав дзвінкий голос дівчини. Олекір перервався і випрямився, наче згадуючи, де він. Лялька, ніяк не реагуючи, почала застібати ремені та броню і поправила волосся, перш ніж вдягнути шолом.

— Схоже, ми довго проговорили, і після такого насиченого дня не дивно зголодніти. Звісно, самому їсти — це некрасиво, тому я спеціально для вас пошукаю кілька хлібин, м'яса та браги.

Не чекаючи їхньої згоди, він звернувся до дівчини:

— Ярино, люба, принеси мою їжу сюди й скажи, щоб слуги принесли хліба, м'яса та браги для наших гостей.

Він посміхнувся, як добрий господар, що пишається собою, але, схоже, його посмішка налякала декого.

— Сподіваюся, ви не проти. Але де сісти, сподіваюся, ви знайдете самі: багато чого зламалося за останній місяць, а заміну ми ще не знайшли.

Олекір чекав, але мовчання швидко перестало його цікавити. Вони переглядалися: хтось обережно чаклував, поглядаючи то на нього, то на ляльок, хтось просто спирався на власний щит чи зброю. На їхнє щастя, доволі скоро розіналися кроки і двері відчинилися. До зали зайшла Ярина. На ній було грубе плаття, яке ледь прикривало її тіло, на кистях та щиколотках були шкіряні кайдани, поєднані тонким ланцюжком, а шию прикрашав комір. Дівчина обережно несла велике блюдо з густою кашею та великими шматками м'яса, посипаних травами, а в іншій руці тримала глек з напоєм. Вона поставила блюдо на стіл перед Олекіром, який уже нудьгував.

— Ярино, ти якраз вчасно. Мої гості на диво неговіркі. Тому тобі доведеться розважити мене.