Розбий Дзеркало, Рялосе!

Коли Рялос почув ці слова, простір навколо нього раптово втратив будь-яку опору, а повітря в покоях палацу в одну мить стало гарячим, наче розплавлене залізо. Це не була звичайна лють чи гнів — на велетня насунувся  тваринний некерований жах.

Його дихання перехопило, горло стислося крижаними лещатами, і він почав судомно й часто ковтати ротом повітря, якого катастрофічно не вистачало, наче його заживо замурували у кам’яний склеп. Залізобетонна броня на грудях стала непомірно важкою, вона тиснула на серце так сильно, що Рялосу здалося, ніби його ребра от-от тріснуть під цим нестерпним вантажем. Кров із шаленим оглушливим гуркотом ударила в скроні, витісняючи всі думки, крізь вуха прорвався свист завірюхи, а в очах усе попливло й затяглося каламутною темною пеленою.

Руки й ноги велетня раптово заціпеніли і стали чужими і  холодними, мов лід. Його кинуло в  пронизливий піт, а тілом пройшло таке сильне нестримне тремтіння, що він не зміг утриматися на ногах і безсило опустився на холодні плити підлоги. Серце у грудях білося так скажено й хаотично, наче прагнуло вискочити крізь панцир, і в цей момент Рялосу здалося, що він остаточно втрачає розум або що його земне життя обривається прямо зараз, посеред цієї німої кімнати. Володар трактів, перед яким тремтіли незліченні череди волів, лежав абсолютно безпорадним перед лицем цього невидимого мороку, який повністю паралізував його тіло й волю.

 Бачачи, як його кремезний господар безсило опустився на плити підлоги у задушливому жаху, Доглядач Чужих Тіней зовсім утратив голову від страху. Смертельна паніка Рялоса миттєво передалася і йому. Не знаючи, як урятувати велетня від цього невидимого мороку, канцелярист зірвався з місця й чимдуж побіг до Примарного Дзеркала. Він прагнув знайти у великому склі бодай крихітний, ледь помітний клаптик чистої поверхні, який зміг би віддзеркалити хоч краплю колишнього золотого пилу та повернути Рялосу ілюзію його величної всемогутності, вилікувавши його від цього нападу.

Але коли він підбіг ближче, серце його захолонуло. Чаклунське скло вже зовсім змінило свій вигляд: сутінкова кіптява та важкий дорожній пил неминучих роздоріж повністю безжально затягли глянцеву броню. Дзеркало стало абсолютно чорним, непроглядним і німим, наче шматок застиглої нічної смоли.

Канцелярист, затамувавши подих, довго й судомно роздивлявся цю мертву поверхню, мацав її тремтячими пальцями й водив очима з кутка в куток, сподіваючись відшукати бодай найменшу світлу цятку, який можна було б дбайливо піднести до очей очманілого господаря. Проте Примарне Дзеркало більше не відбивало нічого — воно остаточно осліпло.

  Володар рогатих велетнів лежав на підлозі і голосно ревів, нагадуючи потужний розпачливий рев його найсильніших круторогих волів:

— Я не можу розбити моє Дзеркало! Я не можу знищити мій найцінніший скарб!

Його кремезне тіло здригалося під важкою  бронею, а з горла виривався дикий звіриний стогін безсилля, від якого дрижали кам'яні плити палацу. Він чіплявся пальцями за повітря, не в змозі відпустити свою головну ілюзію величі.

А під високою стелею його дорогого, затягнутого сутінками палацу безперестанку, немов  величезна зграя  птахів, крутилися слова. Вони зривалися з темних кутків, котилися під куполом і відбивалися лякаючим гулким ехом об золочені стіни, затискаючи Рялоса у  кільце:

— Розбий Дзеркало! Розбий Дзеркало, Рялосе!