Примарне Дзеркало

Продавня Ткаля не вкладала сюди зла навмисно, проте з самого емоційного холоду чорної нитки у сувій само собою просочилося Примарне Дзеркало. 

Що ширшими ставали володіння Рялоса, то дужче мінялося це дивне творіння. Примарне Дзеркало мало одну страшну невідворотну властивість — воно росло рівно пропорційно до збільшення його багатства. Кожен новий важкий віз, що привозив золото в його засіки, кожна нова чередá міцних волів, що схиляла перед ним голови на роздоріжжях, невидимими краплями живили це Примарне Дзеркало. Чим більше ставало його земних скарбів, тим ширшим, вищим і важчим виростало Примарне Дзеркало, закриваючи від нього весь астральний простір.

З часом це Примарне Дзеркало набуло вигляду справжньої монолітної броні. Воно  ставало все міцнішим з кожним роком, перетворюючись на непробивний щит, крізь який не міг пробитися жоден живий подих.

І Рялос знаходив у цьому свою єдину найвищу розраду. Вечорами, коли сутінки падали на його поштові тракти, він заглядав у це Примарне Дзеркало, дивився прямо в його глянцеву глибину й бачив там власну грандіозну велич. Це чаклунське скло не показувало його живого обличчя — воно віддзеркалювала лише відлуння його шаленого багатства, блиск золотиго пилу та німий трепет подорожніх душ. Він ловив це викривлене сяйво, жадібно вдихав його і отримував колосальну, майже наркотичну насолоду від споглядання власної непереможності, повністю забуваючи, що цей панцир тримає у своїх руках сам Володар сутінків.

Проте у цього чаклунського Примарного Дзеркала, що огорнуло Рялоса монолітною крижаною бронею, був один великий і таємний недолік. Воно не вміло тримати свій блиск самостійно. З часом глянцева поверхня дзеркального панцира неминуче тьмяніла, затягувалася брудною кіптявою від сутінкових доріг.  Якщо дзеркало тьмяніло, велетень переставав чітко бачити відлуння своєї грандіозної величі, і його охоплював паралізуючий неспокій.

Цей панцир потрібно було протирати й начищати до одуру, повертаючи йому сліпучий блиск. Але сам Володар черед не міг опуститися до такої брудної роботи — його великі руки були створені лише для влади. Для цього делікатного ремесла у нього був особливий супутник, якого у старезних хроніках іменували Доглядачем Чужих Тіней.

Цей Доглядач був хитрим мовчазним канцеляристом із викривленим проникливим обличчям та чіпким поглядом, що вмів помічати найменші шорсткості людської душі. Він не просто протирав скло простою ганчіркою, його ремесло було набагато витонченішим. Він щодня збирав на станціях і трактах людські слабкості, страхи, підкорені погляди подорожніх душ та беззаперечну покору волів, і цим зібраним  трепетом, немов дорогоцінним воском, старанно начищав дзеркальну броню свого господаря. Доглядач Чужих Тіней за допомогою своїх бездушних засобів вимивав кожну цятку сумнівів, повертаючи склу сліпучу безжальну прозорість. Лише після цієї брудної роботи канцеляриста Рялос знову міг жадібно заглядатися у свій панцир, ловити віддзеркалення золотого пилу і отримувати свою велику наркотичну насолоду, твердо вірячи, що його грандіозний фасад триматиметься вічно.

Це чаклунське скло виявилося настільки гострим і безжальним, що одного дня воно здійснило те, чого не міг зробити жоден земний меч. Його холодна, сліпуча грань із неймовірною силою відрізала ту світлу тендітну білу нитку. Вона відпала, безслідно зникнувши в сутінках доріг, і білий кінець зник назавжди.

  Залишившись лише зі смоляною чорною ниткою,  пекучий біль розривання зник, немов затягнувся кригою, і в грудях більше нічого його не шматувало — лишився лише бездоганний дзенькіт дзеркальної броні.