ЕПІЛОГ: Прощання назавжди й останній погляд Володаря

Минули роки. Володар повернувся до свого золотого палацу й продовжував справедливо правити всім світом. Під його рукою процвітали королівства, будувалися нові міста, а народи жили в мирі. Але для самого правителя час ніби зупинився тієї самої ночі біля фонтану.

Він більше ніколи не шукав собі нареченої й не намагався знайти заміну тій, яку залишив у тумані. Він так і не одружився ні з ким до самого кінця своїх днів. Посеред його величного тронного залу стояла лише одна мармурова скульптура — дівчина з волоссям до плечей, чиє обличчя випромінювало неймовірну доброту й ту саму незабутню посмішку.

Щороку, у ту саму весняну ніч, коли повітря пахло медом і яблунями, Володар усього світу залишав свою корону на троні. Він знову вдягав простий одяг мандрівника й вирушав у далеку дорогу. Він приходив до тих самих скелястих гір, за якими колись ховалося місто Махід, але більше не міг знайти туди дорогу — магічний туман надійно й назавжди оберігав таємницю прадавніх ельфів від усього світу.

Він просто стояв на самому краю прірви, дивлячись на густу білу імлу, що закривала горизон. У ці моменти прощання, яке тривало крізь роки, йому здавалося, що крізь товщу туману на нього дивляться два безкрайні блакитні озера, повні сліз і вічної, незгасної любові. Володар мовчки посміхався у порожнечу, знаючи, що Посмішка відчуває його присутність на межі їхніх світів.

Це було їхнє вічне, мовчазне прощання довжиною в життя. Він мав усе, але не мав нічого. Він правив усім всесвітом, але його серце назавжди залишилося жити в прихованому місті Махід, поруч із тією, яка колись промовила йому чарівні слова любові й назавжди зникла в тумані, залишивши по собі лише безсмертний спогад.