Розділ 5 Крик у тиші: Перша несказана розмова

Остання ніч у місті Махід невблаганно танула, поступаючись місцем першим несміливим променям світанку. Срібні вогні на вулицях почали поволі згасати, а магічний туман на околицях ставав усе густішим. Володар розумів: час їхнього прощання настав. Розумів це і його королівський обов'язок, і його розбите серце.

Він зупинився на тій самій терасі, з якої вперше побачив Махід. Посмішка повернулася до нього, і в її блакитних озерах-очах відбивалася вся невимовна туга цього світу. Володар відчув, що більше не може мовчати. Цей тягар німого болю був занадто важким навіть для того, хто правив усіма землями від океану до океану.

Він міцно стиснув її тендітні долоні, глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря і відкрив вуста. Він хотів сказати їй свої перші слова. Хотів викричати у цю всесвітню тишу, як сильно він кохає її, як довго шукав її серед тисячі чужих облич, і що готовий кинути свій трон і всю владу до її ніг, аби лише залишитися поруч. Він хотів сказати, що без неї його життя знову перетвориться на пустелю.

Але звук так і не народився.

Горло Володаря стисло від запізнілого, нестерпного хвилювання. Слова, такі гучні й сильні в його думках, просто розчинилися в ранковому повітрі, так і не злетівши з губ. Перед її неземною величчю, перед жертовністю її долі він просто не зміг вимовити нічого. Це був справжній крик у тиші — відчайдушний, але абсолютно німий.

Посмішка помітила це надлюдське зусилля. Вона лагідно подивилася на його збентеження, і в її погляді промайнуло стільки розуміння, тепла та болю, що Володар збагнув: ельфійська магія дозволила їй почути все. Вона почула кожне несказане слово, кожне зітхання його душі. Вона знала про його любов усе, навіть без жодного звуку.