Розділ 4 Сутність, що дарує життя квітам

«Вона дарувала життя кожній квітці на своєму шляху, але не могла вберегти ту єдину квітку надії, що розквітла в їхніх серцях».

Вони повільно йшли нічними вулицями Махіда, міцно тримаючись за руки, наче намагалися закарбувати у пам'яті тепло кожної спільної миті. Володар більше не дивився на величні вежі чи срібні мости прадавнього міста — увесь його всесвіт тепер звузився до цієї дівчини з волоссям до плечей. Він мовчки спостерігав за кожним її рухом, і серце його краяв солодкий та невимовний біль.

У тужливих сутінках її неземна сутність проявилася з особливою силою. Володар помітив, як простір навколо Посмішки слухається її без слів. Коли край її простої сукні торкався кам’яних горщиків, зів’ялі від нічної прохолоди білі троянди миттєво підіймали свої голівки й розпускалися, випромінюючи ніжне сріблясте світло. Кожен її крок повертав життя туди, де панував сон. З високих крон дерев до неї тихо зліталися нічні птахи — вони не боялися, а лагідно сідали їй на плечі й щось тихо щебетали, наче намагалися втішити свою прекрасну покровительку.

Володар дивився на це диво і розумів: вона і є Махід. Вона — це кожна квітка, кожен подих вітру і кожна іскра в цьому місті. Його кохана була занадто чистою та величою істотою, щоб належати комусь одному, навіть правителю усього світу. Спостерігаючи за тим, як під її лагідним поглядом оживає природа, Володар усе глибше усвідомлював шляхетну істину — він не має права забрати це світло у прадавнього народу, навіть якщо його власне життя після цього назавжди зануриться у суцільну темряву.