Розділ 1 Трон у порожнечі

Величний зал палацу виблискував золотом, а сотні свічок відбивалися у дзеркалах. Проте для Володаря вся ця розкіш була лише вишуканою в'язницею. Навколо нього завжди було багато людей: шляхетні лорди шукали його прихильності, а королі сусідніх земель мріяли віддати за нього своїх найвродливіших доньок. Вони пропонували йому шлюби, скріплені політичними угодами, багатствами та обіцянками вічної вірності.

Але Володар не одружився ні з ким.Він бачив у їхніх очах лише прагнення влади та корони, але ніхто з них не шукав його справжнього — його душу. Батько Володаря, король Альдеран, часто гнівався, вимагаючи, щоб син обрав собі дружину та залишив спадкоємця для великої імперії. Проте принц залишався непохитним. Він дав собі клятву: його серце належатиме лише тій, чиє кохання буде чистим і вільним від жадоби багатства.Саме цієї весняної ночі, коли тиск королівського обов'язку став нестерпним, Володар ухвалив остаточне рішення. Він підійшов до вікна, зняв важку золоту корону, поклав її на порожній холодний трон і тихо залишив палац. Попереду на нього чекала невідомість, але він точно знав, що шукає.

Шлях Володаря проліг через безкраї простори, де ніхто не знав його справжнього імені та високого титулу. Він свідомо обрав долю простого бродяги, змінивши шовкові королівські шати на грубий дорожній плащ, а зручну карету — на міцні черевики, що швидко покрилися пилом чужих доріг.

Його подорож тривала не дні й не тижні, а довгі місяці. Він перетинав бурхливі річки, де вода була холодною як лід, і пробирався крізь густі прадавні ліси, де верхівки дерев ховали від нього сонячне світло. Володар спав на голій землі, підстеливши під голову лише свій плащ, і дивився на нічне небо, яке здавалося йому єдиним дахом у цьому безмежному світі. 

Замість палацових музик його заколисував шум нічного вітру та далеке виття вовків.Він проходив повз галасливі портові міста, де матроси співали хмільних пісень, та блукав серед тихих сільських полів, де пахло свіжоскошеною травою. 

Всюди він вдивлявся в обличчя людей. Він бачив розкішних дам у витончених сукнях та простих селянок із мозолистими руками. Проте їхні погляди залишали його серце байдужим — у них не було тієї глибини, яку прагнула знайти його самотня душа. Трон усе ще залишався порожнім, а мандри здавалися нескінченними, аж поки дорога не привела його до підніжжя таємничих гір.

Коли втома вже підкошувала ноги, а надія в серці Володаря майже згасла, доля послала йому зустріч. На роздоріжжі біля підніжжя скелястих гір, де вітер підіймав хмари сірого пилу, при дорозі сидів сивобородий старець. Його обличчя було помережане глибокими зморшками, мов кора старого дуба, а очі випромінювали дивовижний спокій. Старець грів руки над маленьким багаттям і, навіть не підводячи голови, тихо мовив, коли Володар порівнявся з ним:

Ти пройшов довгий шлях, мандрівнику без корони. Але шукаєш ти не землі й не золото, а те, що не має ціни.Володар зупинився, вражений цими словами. Він присів біля вогню, і старець поділився з ним простим хлібом та джерельною водою. Протягом усієї ночі вони мовчали, дивлячись на іскри, що летіли до зірок. Лише на світанку, коли перші промені сонця розігнали нічний туман, старець підвівся, подивився прямо в душу Володаря і промовив загадкові слова:

— Іди туди, де вода шепочеться зі старим камінням у тихому містечку. Там ти зустрінеш ту, чий погляд глибший за океан. Вона покаже тобі дорогу до Махіда — місця, якого немає на твоїх королівських картах. Але пам'ятай: справжнє кохання вимагає великої жертви. Чи готове твоє серце віддати все, щоб не отримати нічого?

Старець зник у ранковому серпанку, залишивши Володаря наодинці з цими пророчими словами. Тепер принц знав, куди веде його шлях.

Слова сивобородого старця глибоко засіли в думках Володаря, наче важкі коріння прадавніх дерев. Продовжуючи свій шлях під палючим сонцем, він крок за кроком розгадував це таємниче пророцтво.«Чи готове твоє серце віддати все, щоб не отримати нічого?» 

— це питання лунало в його голові в такт кожному кроці. Володар звик, що у своєму палаці він отримував усе, варто було лише забажати. Його слово було законом, його воля — абсолютом. Але тепер, ідучи порошною дорогою в потертому плащі, він починав розуміти справжню суть речей. Любов, яку він шукав, не підкорялася королівським указам.

 Її не можна було завоювати арміями чи купити за золото з королівських скарбниць.Він роздумував про те, чим насправді є його влада. Якщо ціною зустрічі з тією єдиною буде його трон, він віддасть його без вагань. Якщо доведеться назавжди забути про розкіш і залишитися простим мандрівником — він готовий. Але слова про те, що доведеться «віддати все і не отримати нічого», лякали його шляхетну душу. Він не боявся бідності чи небезпек. 

Його найбільшим страхом було знайти своє щастя, торкнутися його кінчиками пальців — і втратити назавжди, залишившись із порожнечею в грудях.Проте, попри сумніви, серце Володаря не знало вороття. Туга за чистим коханням була сильнішою за будь-який страх. Він підняв очі до горизонту, де в променях прийдешнього вечора вже виднілися обриси маленького, тихого містечка, і пришвидшив крок, готовий прийняти будь-яку долю.

Сутінки м’яко опустилися на тихе містечко, затягуючи його вулиці синім вечірнім серпанком. Володар увійшов через старі кам'яні ворота, відчуваючи, як навколо затихає денний шум. Тут не було чути гучних королівських сурм чи криків палацової варти — лише спокій, який він так довго шукав. Вузька брукована вуличка, висаджена квітучими яблунями, вела його все далі вглиб, аж поки він не опинився на невеликій порожній площі.

У самому центрі площі стояв старовинний фонтан із сірого, порослого зеленим мохом каменю. Вода в ньому не вирувала, а тихо й лагідно шепотілася, наче розповідала прадавні казки самому небу. Володар підійшов ближче, важко сперся на кам'яний бортик і зачерпнув долонею прохолодну воду, щоб змити пил довгих мандрів.

Раптом серце правителя пропустило удар. Вода у фонтані на мить засяяла слабким золотавим світлом, а повітря навколо наповнилося дивовижним ароматом нічних квітів і меду. Відчувши чиюсь присутність, Володар повільно підвів голову. На протилежному боці фонтану стояла вона. Вечірній вітер грайливо колихав її шовковисте волосся довжиною до плечей. Дівчина повернулася, і Володар застиг: на нього дивилися два безкрайні, чисті блакитні озера, у глибині яких відбивалися перші вечірні зорі. На її обличчі розквітла добра, тепла посмішка, і в цю хвилину Володар зрозумів — його довгі мандри завершилися.