Вогні серед порожнечі

               «Темряву виднокраю
                  Обгризають вогні.
                  (Сказав же вам: залишіть,
                  Залишіть в полі мене серед темряви – 
                  Плакати.)»
                                                                (Федеріко Ґарсія Лорка)

А може це все, що лишилося:
Вогні – далекі, жовті, лускаті.
Острівцями миттєвими. 
Серед нескінченної темряви:
Може когось і гріють,
Але не нас – задалеко,
Може когось і спалюють,
Але не нас – людей попелу,
А може так і потрібно
(Комусь, не мені,
Комусь, мудрішому,
Хто зрозумів для чого це все)
Вогні – на чорному виднокраї,
Що погризли темряву, як сир миші.
Вогні. Бо колись поет країни млинів
                                         і вершників
Плакав гітари струнами
І просив його серед пустки поля
                                      залишити
Серед тої тьми нескінченної:
Бо гаснуть світильники розуму.
А я теж прошу мене серед поля забути:
З двома дірками від куль коло серця
У степу цієї країни возів і комоней,
Що без прихистку, без захисту, 
Без кінця і початку – в степ блукальцями
Від одного лиману до сивашу іншого,
Отих гривастих копитоступів
Залізом важким підкованих,
Країни
Нехай не такої теплої
Але теж з вогнями жовтими 
                                        автодафе,
Де кожен третій вигнанець – гідальго
З очима сумними каштановими,
Лишіть мене серед порожнього степу,
Тільки не плакати – помирати.