Краплі дощу на хижу відлюдника

                 «...О, в лісі голоси, о, в морі крик нічний!
                       Все безпричинно й дивно в круговерті цій...»
                                                                                 (Поль Верлен)

Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
Струнами гітари іспанської, 
                                  босоногими танцюристами
Острова карибських елегій: 
                                      струни
                                              дощу.
А ви думали, що то слова чужої пісні
Лісового заброди-привида чи то волохатого.  
Ні. Це нитки тканини мокрого неба – 
Пошию з них собі одяг
Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
Банькуватих гумолапів склолобих.
Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
Стін лускатих смолою плямованих.
Втеча. Куди і навіщо? Куди.... 
Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
Фламенко липневої зливи,
Нагадає тобі про Іспанію,
З якої тікай – не тікай,
Танцюй – не танцюй, 
Стріляй – не стріляй, 
Літо. І жмуток трави. 
І Сонця колесо – туди закотися,
Куди коні блукають щовечора – 
Коні зоряні.  
І Сонця колесо – таки крутися,
Нагадає тобі про вічність
І про скрипку без струн
Нічного метелика нічийого
Й сірого – наче ти – відлюднику...