Не повторюй слова осені

                              (Триптих)

               «Не повторюй, як боляче бути травою,
                Який зміїний рот має молодий Місяць...»
                                                             (Федеріко Ґарсіа Лорка)

                  Перший подих вітру

Не повторюй слова осені – 
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики – 
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий 
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння 
Падолисту-водяника, 
Володаря мокрих каменів. 
Не повторюй – нині всі змії сплять – 
До весни. Доки вино холодне 
Крові вужа не стане вогнем. 
Не повторюй нічого, 
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...

               Другий подих вітру

Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці 
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій – 
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...

Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?

             Третій подих вітру

А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював 
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче 
Лишатися серед осені
Живим роніном.  
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.