Епілог..

Минули три місяці. Дмитра вже давно виписали додому. Звісно ж, під наглядом лікаря. Не здивую вас тим, що у нього була глибока депресія.

Що стосується наших відносин,то їх майже не було. Ми не говорили,не гуляли, нічого не робили разом. Точніше,я намагалася,але він просто мене ігнорував або ж швидко присікав все.

Мені здавалося моментами, що я зіткнулася. Що мене і справді не існує. Хоч і рухався він у інвалідному візку,але ранив словами так,що його не хотілося наздоганяти.

В певних моментах я хотіла послати усе на фіг. Просто зібрати речі і піти. А потім придумати своїй дитині історію про батька моряка або ж космонавта.

Проте,це були лише миті. І кожен день я вставала з усмішкою на обличчі. Наше малятко гарно розвивалося.

Я б сказала йому про нього, якщо б він захотів хоч раз мене вислухати. Але все було марно. Мені захотілося просто закричати це йому на вухо.

Проте, якщо йому було на мене байдуже,то може і на дитину. Я боялася, що він не зверне на це увагу. Що ще більше погрузиться у депресію.

Тоді у цьому будинку мене нічого не триматиме. А я не хотіла іти. Я так його кохала і хотіла щастя. Я знала, що ми будемо щасливі.

Ми троє,а з часом може і більше. Тому,я не здавалася і поки мовчала.

Правда,ще через трохи все буде видно і так. А до цього моменту у мене ще є час.

Сьогодні був інший день. Моя помічниця Еля сьогодні прилетіла в Україну. В неї був привід щодо підписання якихось там документів.

Проте,я знала, що вона просто скучила. Ми домовилися, що зустрінемося на території одного відпочивального комплексу. Там мали провести декілька днів.

Я сподівалася, що це піде мені на користь. Дасть можливість набратися сил.

Тому,з легкою валізою спускалася вниз. Шкода, що моєї відсутності ніхто не помітить..

Але я помилялася. Мій від'їзд спостерігав Дмитро, який мовчки дивився на те,як я йду сходами.

Нічого нового. Я вже забула його голос,чесне слово.

-Не надовго тебе вистачило,-я зупинилася від його слів.

Стало чомусь так образливо аж до сліз. Я розривалася між ним, його роботою і вагітністю. Я забила повністю на свою кар'єру. А він так до мене. От за що я його кохаю..

-Якщо хочеш мене здихатися,то радій. Я їду звідси,-знаю,що говорю дурниці. Просто хочу, щоб йому також було боляче. Як і мені..

Якщо звісно йому не байдуже. Роблю ще декілька кроків.

-Ти ще моя дружина чи вже когось найшла?-знову добиває мене своєю отрутою.

І мені зриває дах. При цьому, хочеться плакати. Все ж, гормони..

-Ти зараз серйозно?Натякаєш на те, що я тобі зрадила? Тільки це тебе цікавить..А те, що я кохаю тебе і намагаюся кожен день це довести, взагалі байдуже. Я..я повернулася до тебе,бо кохаю.. я як дура хотіла бути з тобою..хоча б ці півроку. А ти..ти застряг у своїй депресії і навіть не знаєш, що я ношу твою дитину,-все я здалася.

Розкрила таємницю і почала плакати. Знаю, що мала бути сильною заради нього. Проте,втомилася.

Я ж все-таки вагітна і мені потрібно якось вгамовувати свої емоції.

Я стояла і плакала,а він мовчав. Бляха..знову мовчав.

-Навіть нічого не скажеш. Не буде дощу і квітів. Запізнілих признань і..

Застигаю на місці. Відчуваючи невеликий удар усередині. Начебто м'ячик, який забили у ворота.

-Що з тобою?-чомусь блідніє Дмитро.

-Штовхнувся,-усміхаюся крізь сльози.

Далі сідаю на сходинку.

-Ось тут от штовхнувся,-підіймаю футболку і показую на животик.

Ще маленький,але вже трохи округлий.

Через двадцять тижнів на світ з'явилося маленьке диво.

І вони обидва вчилися ходити..

Щастя є, якщо хтось скаже, що ні. То не вірте. Воно є всюди і прийде тоді,коли не чекаєш. Я своє дочекалася і бажаю цього вам..