Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 42. ХТО ТИ?

– Прокинулась?

– Що трапилось? – потирає скроні Злата.

– Тепер усе добре.

За допомогою кількох автономних ліхтарів, розставлених на підлозі печери,  дещо розсіюю навколишню темряву, щоб створити відчуття безпеки в дівчини.

– Довго була без тями? – вона мимоволі кидає погляд на вихід: ззовні починає сіріти.

– Не настільки, як твої друзі, – намагаюся пожартувати, та холодний погляд дає чітко зрозуміти, що з гумором у неї проблеми.

– Тебе це веселить? – обурюється вона.

– Трішки, – підігріваю градус її незадоволення. Коли людина сердиться, вона краще переносить стресові ситуації. – Увімкни свій НПК і все зрозумієш.

– НПК? – вона недовірливо дивиться на руку з пристроєм. – А я не… – затинається на півслові.

– Усе під контролем, – намагаюся промовити якомога впевненішим тоном. – Довірся мені ще раз.

– Якщо що – я тебе сайбером переслідуватиму до кінця життя.

– Ставай у дуже довгу чергу, – стримано усміхаюся.

– Хто ти насправді такий? – обдаровує вона мене допитливим поглядом.

– Потім…

*****************

– Як там моя учениця? – запитую, повернувшись до будинку Еліні після кількагодинної прогулянки й роздумів над подальшим планом дій.

– Якщо не помре з голоду, то є всі шанси стати вартовою, – усміхається Еліні, виходячи з кухні.

– Кепська з неї вартова, раз клепок не вистачає вийти в зовнішній світ, – жартую, та, судячи з її вигляду, гумор не заходить.

– Не всі настільки «багаті», як ти, – демонстративно складає вона руки на грудях.

– Нехай кілька планет пустить на сировину, – підійшовши, цілую її в щоку. – До речі, гарна сукня.

Блакитний колір підкреслює глибину її очей, фасон – струнку талію, а від оголених плечей хочеться знову забутися на кілька годин.

– Не підлизуйся, – вдає обурення, проте легкий рум'янець видає її з потрохами.

– Завжди працює, – переможно усміхнувшись, прямую до вітальні.

– Завжди? А з цього місця детальніше.

– Під час сну я бачив сотні… – сівши на диван, схрещую руки й відкидаюся назад.

– Приводів стати сайбером, – в очах Еліні спалахують іскорки праведного гніву, які ризикують перетворитися на нестримне полум’я.

Потрібно припиняти дражнити лева, а то й справді того вовка натравить, або ж щось більше прийде в гості.

– Ти знову про якусь дурницю подумав? – удавано обурюється вона.

– Ага, поки діти в школі, можливо… – киваю на місце поруч із собою.

– Займімося справами, – відрізає Еліні.

Від її рішучого тону в мене пробігають мурашки тілом.

– Речі зібрала для переїзду?

– Ти можеш бути серйознішим?

– Це пропозиція чи прохання? – питаю з легким роздратуванням.

– Побажання, – кидає вона. – Я змирилася, і тобі раджу.

– Не хочу, – бурчу під ніс.

– Доведеться, – підвищує вона тон. – Ти поводишся як мала дитина.

– Дорослішання надто дорого обходиться, – тихо процідджую.

– Це був мій вибір! – вже не стримує Еліні емоцій.

– Радше розплата за мою дурість, – винувато опускаю голову.

Я не хочу сваритися чи тим паче сипати сіль на старі рани, їй і так нелегко, проте в підсвідомості – свої плани. Зараз я схожий не на вартового, а на жалюгідного невдаху, який перекладає провину за наслідки своїх дій на плечі інших. Як же бісить власна безпорадність.

– Хочеш картати себе – твоя справа, мені є чим зайнятися, – вона різко розвертається, але так і не встигає піти через раптовий стукіт у двері. Еліні поспішає відчинити. На порозі стоїть Злата.

– Не завадила? – кидає Злата косий погляд у мій бік.

– Ні, проходь, – усміхнувшись, Еліні жестом запрошує її всередину. – Ви вже закінчили?

– Так, – киває Злата, несміливо переступаючи поріг. – Я хотіла запитати про друзів.

– Скоро прийдуть до тями, – заспокоює її Еліні. – За їхнє самопочуття можеш не хвилюватися. На час випробувань вони отримали здібності вартових.

– Хтось досяг успіху? – в очах Злати спалахує стримана надія.

– Скажімо так: перспективи є, проте до тебе їм далеко.

– Зрозуміло, – зітхає Злата. – І що тепер?

– Тепер? – задумливо повторює Еліні. – Це ми дізнаємося від нашого лідера, – вона повертається й жестом вказує на мене.

– Лідера? – перепитує Злата, сідаючи навпроти. – Ви також вартовий?

– Можна й так сказати, – скупо усміхаюся. – Щодо плану… Є одна ідея, але нам слід підготуватися.

– Що мені робити? – Злата діловито нахиляється вперед.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше