Щойно покидаємо морок підземного бункера, тіло обдає свіжим карпатським повітрям. Обіднє сонце, пробиваючись крізь густі крони смерек, здається особливо яскравим після тьмяного світла ламп.
Попри застереження батька, Злата вирішує йти зі мною. За її крижаною маскою ховається щира тривога за клан. Вона не показує цього відкрито, та в кожній дії читається провина за долю тих мисливців.
Подібне змушує замислитися над власними вчинками. Не скажу, що картає провина, та все їхнє теперішнє життя – моїх рук справа. Не все пішло за планом, однак це було найкращим рішенням – хочеться так думати.
Поступово ліс густішає, а стежка звужується, виводячи до краю урвища. Злата зупиняється, знаком наказуючи завмерти. Вона обережно оглядає місцевість, дослухаючись до найменшого шелесту.
У скелястій стіні провалля видніється темне черево печери, мов затаєна паща звіра в очікуванні здобичі. З її обрамленого гострими виступами й мохом входу доноситься моторошне гудіння вітру.
Перед подорожжю мені повернули НПК, однак наполегливо рекомендували вимкнути, що ми, власне, й зробили, щоб не повторити долю тих бідолах.
Що ж – настала пора виконати свою частину угоди. Та аура тільки підігріла інтерес…
На превеликий подив Злати, я не використовую дрони, а прямую особисто до входу. На ходу показую жестом, щоб вона залишалася на місці й чекала мого повернення. Вона мовчки киває.
Спуск вниз полегшує ледь помітна стежка, що в'ється вздовж скелястого урвища. Вона вузька й нерівна, з сипким камінням та гострими виступами, але все ж дозволяє заощадити час.
Поступово урвище стає пологішим, і я опиняюся біля входу. Всередині – густа темрява. Я зупиняюся, щоб перепочити й підготуватися до того, що чекає попереду.
Непросте житло обрали собі ті вовки. Хоча питання, чи це був їхній вибір.
Печера виявляється просторою, її склепіння підіймається високо, дозволяючи вільно пересуватися на повний зріст. Тьмяне світло, що проникає ззовні, ледь розсіює темряву, залишаючи віддалені кути в мороці. Здібності вартового стають як ніколи в пригоді.
Я обережно проходжу всередину, оглядаючи кожну щілину та виступ. У глибині на підлозі помічаю непритомну дівчину. На перший погляд – звичайна людина, проте в новому світі такі висновки можуть дорого коштувати.
Потрібно пришвидшити обстеження. Створивши з нанітів ніж, роблю невеликий надріз на руці. Крові немає, а рана швидко затягується. Очевидно, її наніти ще володіють певним запасом енергії. Сумнівів немає – це реплікант. Пора перевірити ще одну здогадку. Увімкнувши НПК, починаю сканувати простір на наявність Віртів. Результат не баратись.
Як бути? Якщо затримаюсь – Злата може наробити дурниць. Сюди також ризиковано запрошувати. Хоча...
Створивши сокола, відправляю його з повідомленням спускатися. Дівчина не дурна, здогадається: якщо користуюсь НПК, то все добре.
А тепер слід подбати про другу частину плану.
Створивши невеликого павука, віддаю йому команду взяти під контроль тіло дівчини-репліканта.
Попри ризики, Злата все ж вирішує скористатись запрошенням і спускається до мене. Вона не вартовий, тому погано бачить у цій напівтемряві. Імплантів чи чогось подібного в неї не виявляю – кращих умов годі бажати.
Посвітивши ліхтарем, вказую їй потрібний напрямок. Цей жест підбадьорює її, і вона швидкими кроками прямує до мене.
– Реплікант? – здивовано запитує, присівши біля мене.
– Ага. Схоже, проблеми були від її НПК.
– НПК…
Злата не встигає договорити – нейронний імпульс, поданий моїм нанітом через репліканта, відправляє її поспати. Іншого варіанту розплутати цей клубок не бачу. Сподіваюся, не надто сердитеметься після пробудження.
Перш ніж вирушу в розвідку, слід подбати про захист.
*****************
А тут доволі цікаво. Серед пагорбів простягається невелике село. Двоповерхові будинки з характерними дерев'яними каркасами та дахами з черепиці губляться серед квітучих садів. Вузькі бруковані вулички звиваються між ними, ведучи до невеликої центральної площі, де розташовані криниця та кілька лавок для відпочинку.
Околиці вкриті різнобарвним килимом полів, що тягнуться до самого горизонту, переливаючись відтінками зеленого, золотистого та брунатного.
Немов на противагу полям і садам, з протилежного боку села стеляться виноградники. Дбайливо підв'язані до опор лози купаються в променях сонця, наливаючись соком.
Після зовнішнього світу Вірт здається казкою, що раптом ожила.
До села веде витоптана кіньми дорога. Схоже, про технології тут не чули або ж не бажають чути. Що ж, не порушуватиму традицій. Піші прогулянки вже входять у звичку.
Ховаючись у тіні крон гігантських дубів обабіч дороги, не зчуваюся, як доходжу до крайніх будинків.
А тут доволі людно.
Місцеві, що донедавна займалися своїми справами, зупиняються і з подивом дивляться на мене. Їхні сповнені цікавості очі супроводжують кожен мій крок. Дехто перешіптується, показуючи на мене пальцем.