Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 40. «СТРАЖ»

– Перш за все хочу відрекомендуватися. Мене звати Зорян. Це – моя донька Злата. А тепер не гаятиму ваш час і перейду до суті. Ви – релікант, тому це стосується й вас, – він киває, вказуючи на один із диванів.

Ми втрьох залишаємося в чималій кімнаті, яка слугує баром для місцевих. Інші учасники зустрічі, пославшись на справи, покинули нас.

Сам бар, розташований в одному з віддалених куточків бункера, виділяється особливим колоритом. Стіни, оздоблені темним деревом, навіюють відчуття затишку та аристократичності. Барна стійка з полірованого металу виблискує в приглушеному світлі ламп. За нею вишикувалися полиці з напоями – від простих коктейлів до елітного віскі. У кутку тьмяно мерехтить екран музичного автомата.

– Можна я введу гостя в курс справи? – звертається Злата до батька.

Той ствердно кивнувши, прямує за барну стійку, а вона сідає на диван навпроти мене.

– Суть наших проблем – у програмі «Страж».

– «Страж»? – перепитую, швидко напружуючи пам'ять.

«Страж» – програма захисту від імпульсу, яку встановлюють на свої НПК реліканти. Вона передається на прихованих частотах ретрансляторів, а також доступна на чорних ринках Віртів.

– Так, – киває Злата. – Ми виявили збої нещодавно. Саме тому оплата була персональною. Нам потрібен сторонній, щоб докопатися до причини.

– Ті вовки…

– Перший рівень захисту. Їхні імпланти переналаштували так, щоб вони працювали як ретранслятори, блокуючи протоколи «Стража».

– Хочеш сказати, хтось хотів «позичити» ваші тіла?

– Ми не впевнені, але декілька наших мисливців так і не прийшли до тями після полювання на зграю.

У що я вплутався з цим «унікальним» завданням!

– Могли б і накинути зверху за ризик, – намагаюся жартувати, та щось кепсько виходить. Скупа усмішка дівчини це лише підтверджує.

– Розумію твої… емоції, – її голос звучить рівно, без натяку на жаль чи вибачення. – Але ми не могли інакше.

– Перш ніж вирішувати, хочу почути суть пропозиції.

– Ми знаємо, де джерело проблеми, але нам бракує спеціалістів твого класу.

– А точніше – смертника без роду і племені, – криво всміхаюся.

Всередині знову з’являється порожнеча вартового. Це не зневіра, не відчай, а скоріше відсутність емоцій. Випалена земля, де колись буяли почуття. Я вже й забув, як це – бути витратним матеріалом.

– Усі ми такі, – монотонно промовляє Злата. Її погляд на мить ковзає по мені, але не затримується.

– Ви хочете знищити чи дослідити те місце?

– Скоро турнір, тому не хочеться зайвий раз наражати людей на небезпеку. Джерело – у печері поблизу, – квапливо уточнює вона. – Це колишнє лігво зграї. Ми припускаємо, що саме там з ними щось сталося.

Стоп, зграя… Я ж відпустив одного, але система зарахувала виконання завдання. Краще їм поки не знати про вцілілого.

– То ти згоден? – порушує вона зависле мовчання.

Знищити набагато простіше, однак мені потрібно обстежити. Може, зробити це за допомогою дронів? А що, як відключення «Стража» не випадкове? Щось чи хтось у тій печері шукає шлях до порятунку. Відсутність захисту дозволяє провести обмін свідомостями. Однак ніхто ще не досяг тривалого успіху в цьому.

Пошук нейроматриці або духовної? Можливо, там сайбер. Але як тоді вдалося провернути трюк з вовками? Хто б це не був, він не становить для мене загрози, однак і впускати абикого у свою духовну матрицю не хочеться.

– Не скажу, що горю особливим бажанням, проте ситуація… «цікава». Якщо хтось випробовує новий спосіб обміну свідомостями в обхід «Стража», вважаю, слід розібратися, щоб не стати черговим піддослідним. Та й ви мене так просто не відпустите, – кидаю косий погляд на дівчину.

– Ти міг відмовитися, – байдуже знизує Злата плечима. – Щодо іншого… – вона на мить замислюється. – Ми не становимо особливого інтересу для корпорацій, тому багато кредитів не отримаєш за наші голови.

– Реліканти завжди становлять інтерес… – кидаю з удаваною недбалістю, не зводячи з неї очей. Втім, її обличчя залишається непроникним.

– Ти також належиш до них, – промовляє Злата з морозною сухістю в голосі. – Ми завжди можемо призначити винагороду за твою голову, – парирує дівчина.

– Якщо знати, за кого призначати. У вас же немає моїх даних, – єхидно всміхаюся. Розмова зі Златою подобається мені все більше. Весело спостерігати за її спробами блефувати.

– Як щодо взаємної довіри? – попиваючи пиво зі скляної пляшки, вперше озивається Зорян. Його обличчя випромінює щирість і відкритість – повна протилежність доньці.

– Цінна валюта в наш час, – всміхаюся. – Кредити не завадять, та й язиком теревенити не звик. Ви щось говорили про мисливців, – вдавано позіхаю, щоб показати: пора переходити до головної частини.

Злата обмінюється запитальним поглядом з батьком. Очевидно, я розвіяв не всі її сумніви.

– Хочеш знати, з чим доведеться мати справу? – зробивши черговий ковток, запитує Зорян. Тепер його погляд уже не такий безтурботний.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше