Біля будинку священника збирається чималий натовп. Місцевий лікар, якщо його можна так назвати, закінчивши огляд дівчинки, підходить до кремезного чоловіка років сорока, напевно, її батька, і щось шепоче йому на вухо. Чоловік блідне й ледь не знепритомнює. Я байдуже дивлюся на все, адже знаю, що наніти вже займаються лікуванням хворої та принагідно беруть зразки ДНК. До завершення процедури залишилося недовго, тому вирішую трохи відпочити, насолоджуючись спогляданням зірок. Повня заливає село холодним сріблом, вихоплюючи з темряви кожну деталь – від обрисів хат до найдрібніших тіней.
Теплий вітерець хилить на сон, проте проганяю це відчуття. Будь-яка необережність зараз може дорого коштувати. Хоча друга пара очей зводить нанівець усі сюрпризи, принаймні так мені здається. На практиці ж усе виявляється значно складнішим.
НЗЕК з увімкненими щитами та налаштованою зброєю з’являються раптово. Реліктова броня рятує мене від першого шквального вогню. Чого не сказати про місцевих, які замертво падають на землю. Усе село перетворюється на поле бою. Будинки зникають, наче картонні. Вози, сараї – усе розлітається на друзки, залишаючи після себе обгорілі рештки.
За мить пілоти НЗЕК починають обстрілювати мене снарядами з нанітів.
Я нервово перебираю варіанти виходу із ситуації, але, як на зло, нічого дієвого не спадає на думку. Нарешті наказую Шедоу перемістити селян і дівчинку в безпечне місце, а сам намагаюся сконцентрувати на собі весь вогонь супротивників.
Під час чергової перебіжки один зі снарядів влучає в будинок поруч зі мною. Відволікшись на шквал каміння, пропускаю удар масивної залізної ноги НЗЕК. Приземлення виявляється не з приємних. Я пролітаю через очеретяне перекриття та гепаюся на дерев’яний стіл. Якби не броня, цей політ став би для мене останнім.
Сплюнувши трохи крові, поволі підводжуся. У вікні з’являється сталева машина з націленими гарматами. Я спрямовую всю доступну енергію на щит. Однак скористатись ним не встигаю, оскільки події розгортаються за непередбачуваним сценарієм.
Переді мною спалахує переміщення. Воно нагадує моє, коли використовую силу Шедоу. Зі спалаху з’являється невідома постать у чорній накидці з капюшоном, який повністю закриває обличчя. Проте одна деталь привертає увагу – це жінка. Її видають довгі пасма темно-рудого волосся, які вибиваються з-під капюшона.
Не гаючи часу, незнайомка покриває тіло реліктовою бронею та формує в руках два мечі. Без особливих зусиль вона розсікає стіну й вступає в бій з моїми супротивниками. Хоча слово «бій» – це перебільшення. Щит НЗЕК не витримує навіть кількох секунд. Пілот, попри все, виявляється не з боязких і швидко вирішує телепортуватися, уникаючи неминучої смерті. Слідом за ним зникає й гостя.
Зібравшись із силами, виглядаю назовні. Половина села лежить у руїнах, а та, що дивом вистояла, ризикує щохвилини обернутися на попелище. Десятки НЗЕК розкидані по периметру, їхні пілоти мертві. Не менше загиблих серед піхотинців. Усе вказує на те, що гостя діяла не сама.
– Що із селянами? – звертаюся до Шедоу.
– Два десятки вцілілих, зокрема й та дівчинка.
– Ефектна поява, щоб їх… Схоже, план починає втілюватися в життя.
– Я б так не радів.
– Здивуй мене, – іронізую.
– Планувалося масштабне переміщення, але дві армії Кола потрапили в пастку іспанців. Від тотального знищення їх відділяють екстрено запущені орбітальні супутники, які передають енергію на наземні щити.
– Схоже, настав час погратися в політиків. Поразка іспанців – автоматичний хаос у колоніях. Не виключено, що дійде до революції. Це виграє нам трохи часу.