Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 27. ЗА ВСЕ ПОТРІБНО ПЛАТИТИ

Золотистий диск повільно догоряє, опускаючи на землю темну завісу, що перериває бурхливе денне життя. У плавнях, кричить і злітає в небо качка – мабуть, її злякав якийсь бродячий собака. Трохи далі лунають дитячі голоси, та їх заглушає лайка двох чоловіків, яким сьогодні не щастить на рибалці. Вони сердито кричать, звинувачуючи в невдачах один одного. Це протистояння триває недовго, бо згодом чути жіночі голоси. Вони швидко вирішують суперечку, очевидно – це їхні дружини.

Дорогою котиться невеликий віз із просом, запряжений худою кобилою. Вона поволі переставляє ноги, наближаючись до міської брами. Видно, що вантаж не з легких, та хазяїн не підганяє.

Місто живе тихим, мирним життям, немов не знаючи про війну, що точиться в країні. Та враження швидко змінюється, коли подорожні наближаються до брами, біля якої їх уже чекають бойові дрони й солдати з енергозброєю. Прогрес ще не «поглинув» це місце, однак його тенета поширюються швидко.

– Ми на місці, – перериває мої спостереження голос Шедоу. 

– Де ціль?

– Дані вказують на будинок на околиці міста. Проте мене непокоїть присутність усередині лише одного біосигналу.

– Не хочеться бігати за хлопцем по всій окрузі.

– Я можу перемістити виявлену особу в якесь непримітне місце.

– Не потрібно, розімну трохи кістки. Перемісти до того будинку.

– Прийнято.

*****************

Підійшовши до потрібного будинку, стукаю в двері. На порозі з’являється чоловік років п’ятдесяти, одягнений у білу сорочку з відкидним коміром, акуратно заправлену в білі штани. Поверх сорочки красується чорний жилет, розшитий яскравими нитками. Усе в ньому вказує на заможну особу.

– Доброго вечора, – вітаюся.

– Доброго, – змірює мене чоловік допитливим поглядом.

– Вибачте за пізній візит, не могли б підказати, де можна знайти нічліг? Вартові до ладу не пояснили, лише пробурмотіли щось про будинки, де ще горить світло.

Я спеціально згадую вартових, щоб переконати чоловіка в безпечності моїх намірів. Він спершу вагається, але, обдумавши, зважує аргументи.

– Навряд у такий час знайдете щось відповідне. Нічна заборона, бодай їй, – сердиться чоловік. – Дивно, що вас не затримали.

– Навіть у такі часи дзвінка монета здатна творити дива, – жартую.

– Що правда, то правда, – усміхається він. – Заходьте. Смію припустити, зголодніли в дорозі?

– Від теплої вечері не відмовлюся, – відказую, зачиняючи двері.

– Прошу, сідайте, – господар жестом вказує на гарно вирізьблені крісла в кімнаті праворуч. – Я зараз повернуся, – і швидко виходить у сусідню.

– Ти не виявив ціль? – звертаюся до Шедоу телепатично.

– Ні, доведеться натиснути на чоловіка. Це батько хлопця.

– Дивно, що він відпустив сина в такий час.

– Зараз у тебе буде можливість розпитати. Схоже, він не надто повірив у байку про подорожнього.

– Так навіть краще…

Чоловік повертається до кімнати, тримаючи в руках енергопістолет.

– Запитаю один раз: хто ти й що тобі потрібно?

– Дивне у вашому місті поняття гостинності, – усміхнувшись, театральним жестом переміщую пістолет у руку. Господар блідне.

– Раджу забиратися звідси, мої сенсори фіксують раптовий енергетичний спалах. Джерело – цей чоловік, – повідомляє Шедоу.

Встигаю лише інстинктивно виставити енергощит, як вибух залишає від будинку лише фундамент. 

– Або я перестаю розумітися на родинних цінностях, або хтось мене дуже не любить, – кидаю, обтрушуючи з себе пилюку.

– Схоже, його використали як приманку, – зауважує Шедоу.

– Росіяни не могли так швидко перевірити список. Та й звідки їм знати, куди прямую? Це не їхня територія, щоб так просто пастки розставляти, – розмірковую подумки.

– Здається, це якось пов’язано з місією Оленки.

– Часу обмаль. Зараз тут збереться пів міста, а зачіпки щодо хлопця досі немає.

– Невелика диверсія? – пропонує Шедоу.

– Ідея непогана, але шуму й так забагато. Проскануй місцевість – шукай хутори та зимівники козаків.

– Є щось на зразок хутора неподалік міста.

– Жителі?

– Близько двох сотень біосигналів. Половина належить татарам.

– Стерв’ятники вирішили скористатися хаосом…

– Наші дії?

– Для початку – перемісти в кабіну. 

Синє світло огортає мене, і я зникаю.

– Зможеш націлитися на біосигнали татар?

– Без проблем. Яку зброю використати?

Одразу накрити всіх – швидше й простіше, але це жертви серед мирного населення. Якщо церемонитися, втратимо момент несподіванки, і татари щось утнуть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше