Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 24. ДОКОРИ СОВІСТІ

– Командний центр, на зв’язку Матвій Хмельницький, код доступу: три, п’ять, вісім, один, шість, дев’ять. Прошу дозволу на посадку.

– Командире Хмельницький, вітаємо з прибуттям, ваш майданчик номер три.

– Вас зрозумів, кінець зв’язку.

Усього за два місяці команда техніків перетворила невеликий острів на справжнє технологічне диво. Сотні енергопроводів, посадкові майданчики для літаків і доки для кораблів стали реальністю цього світу. Роботи залишається ще багато, але надійний тил додає впевненості й вселяє надію на перемогу, якої так бракує українцям після всіх бід і кровопролитних воєн.

На щастя, на третій платформі вже ввімкнули телепорт, і не доводиться блукати вулицями міста. Перемістившись у головну вежу, вирішую не зволікати й одразу зустрітися з керівництвом Кола, за наказом якого, власне, й прибув.

Поки секретарка доповідає, перевіряю зовнішній вигляд. Дзеркало в холі чудово для цього підходить. Наказавши нанітам створити гребінець, кілька разів проходжуся ним по напівбоксу. Закінчивши з цим, проводжу рукою по обличчю. Колюча щетина ясно дає зрозуміти, що час залучити персональних цирульників. Випрямившись і поправивши краватку, констатую, що тепер можна відвідати не тільки кабінет начальства, а й місцеві бари. Хоча й «екскурсія» місцевими тренувальними залами не буде зайвою – кабінетна робота залишає свій відбиток, якого слід позбутися.

Секретарка, яка немов виростає з-під землі, повідомляє, що мене чекають. Підійшовши до дверей, кілька разів стукаю, а коли чую відповідь – рвучко відчинивши їх, заходжу в просторий зал.

Кімната вражає показною розкішшю. Меблі ручної роботи, картини найвідоміших митців сучасності, білий ворсистий килим на підлозі.

Підійшовши до столу в центрі кімнати, віддаю вітання. За столом сидить хлопець у чорному діловому костюмі. Як і мені, йому не більше двадцяти шести, хоча наніти творять чудеса, тому вік стає відносним поняттям після зустрічі з представниками Сфери.

Онук славетного гетьмана, чий рід офіційні хроніки вважали згаслим, але завдяки моєму невеликому втручанню постав із забуття. А точніше – віднайшовся на невеликому хуторі, куди поселили єдиного нащадка, щоб уберегти від помсти.

– Досі користуєшся цим гелем? – жартую, дивлячись на прилизану зачіску брюнета.

– А ти, як бачу, в доброму гуморі, – підводячись, він простягає мені руку на знак вітання. – Тебе вже ввели в курс справ?

– Ще ні. Як тільки приземлився, вирішив одразу зазирнути. Думав, тебе вже генеральним призначили.

– Я на цій посаді тимчасово, поки верхівка зі Сфери не повернеться, – усміхається він.

– Марно я сподівався отримати зв’язки нагорі.

– Ти й сам непогано справляєшся. Абикому не надають доступ до таємних операцій Кола.

– А я вже думав, що відпочину, – показово зітхаю. – Куди цього разу?

– Ор-Капу.

– І що в ньому такого цікавого?

– Росіяни хочуть випробувати там нову технологію.

– Не знаю, що більше насторожує: суть завдання чи сам факт подібних випробувань.

– Час неординарних союзів, – усміхається Сагайдачний.

– Легенду вже придумали?

– Так, деталі повідомлять у штабі Південного фронту.

– Раз так, не бачу причин затримуватися.

*****************

Штаб Південного фронту розташовується в невеликому місті Біліховичі, приблизно за сто кілометрів від цілі завдання.

Враховуючи підвищену секретність, усі дані отримую при особистій зустрічі з начальником штабу, Данилом Нечаєм. Хоч той нещодавно ознайомився з технологіями й методами ведення воєн майбутнього, проте зумів розкласти все по поличках не гірше за аналітиків Кола. З його слів дізнаюся про ясир, який мають зібрати з прикордонних територій. З усіх татарських загонів, що беруть участь у цій авантюрі, вижиють тільки два. Мені тактовно залишають місце серед полонених.

Узгодивши деталі, вирушаю до одного з сіл, де очікується напад. Штаб завбачливо приготував для мене будинок, у якому починаю хазяйнувати, вдаючи з себе простого селянина.

*****************

Подорож триває вже третій день. Мене й інших полонених важко впізнати. Виснажені цілодобовими переходами, без достатньої кількості їжі та води, справляємо жахливе враження. Татари, які нас полонили, не володіють особливими технологіями. Єдиним відгомоном майбутнього, що раптово настало, є енергопістолети, якими вони вихваляються за нагоди.

Лише завдяки чималому досвіду мені вдається стримувати емоції, спостерігаючи за знущаннями над земляками, яких налічується п’ятнадцять. Найбільше дістається жінкам, що ледь волочать ноги. Якби в лавах татар не було колишнього українця, до Перекопу добралася б заледве половина полонених.

Нарешті нашим мукам настає кінець: попереду з’являється Перекопський вал і фортеця Ор-Капу. У цей час потрапити до Криму можна тільки через місто Перекоп. Для захисту міста й усього півострова від «небажаних» гостей з материка через увесь перешийок зведено потужне укріплення – гігантський вал із глибоким ровом уздовж нього.  Вал простягається на вісім із половиною кілометрів. До нього прилягає рів, який заповнюється водою, що дозволяє невеликим дозорним і торговим суднам проходити з Чорного моря до Азовського.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше