Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 22. ПРИВИДИ МИНУЛОГО

Я розгублено роздивляюся навкруги, намагаючись зрозуміти, куди потрапив цього разу. Під ногами – втоптана возами дорога, а попереду видніються невеликі хатини з солом’яними дахами. Біля них, мов намальовані, розкинулися сади й пасіки. Поблизу криниці, на околиці села, аристократично походжає журавель. Теплий вітерець заколисує віти дерев, а зелена трава п’янить своїм запахом. 

Недовго думаючи, прямую до криниці, щоб освіжитися. Побачивши мене, журавель спочатку насторожено підводить голову, а потім змахує крилами й летить у своїх справах. Сріблястий місяць, який особливо яскраво світить цієї ночі, немов наповнює своєю силою прохолодну воду. 

Зваживши всі за й проти, вирішую провести невелику розвідку, а вже на її основі думати, як вчинити далі.

На одному з подвір’їв грається хлопчик років десяти. Побачивши мене, він здивовано повертає голову в мій бік. Коли наші погляди зустрічаються, мене проймає легкий холодок. В очах дитини читаються покірність і безвихідь – ніби його зачинили в клітці, а ключ висить на шиї, та скористатися ним він не може.

Дуель поглядів триває декілька секунд. Нарешті хлопчик підводиться й, підтягнувши штани, в які може вдягнутися дорослий, мчить до хати. Всередині лунає галас. За мить з будинку вибігає чоловік років сорока. Роззирнувшись, мов сокіл, що вистежує здобич, він швидкими кроками прямує до хвіртки, біля якої стою.

– Хлопче, тобі життя недороге?! – вигукує чоловік сердито. – Скоро комендантська година! Аси жорстоко карають за непослух!

– Аси? – перепитую розгублено.

– Ти не місцевий? – і, не дочекавшись відповіді, він хапає мене за лікоть і тягне до будинку.

На порозі нас зустрічає жінка, очевидно, господиня.

– Не баріться, вони зараз прибудуть!

Мене ледь не заштовхують всередину. Зачинивши двері, господарі нервово поглядають у єдине вікно.

Хатина проста. Одна велика кімната і невеличкий передпокій. Ближче до центру кімнати, але так, щоб не заважати господині поратися біля кухні, стоїть стіл і декілька лавок. У кутку височіє піч, з якої віє теплом і смачно пахне.

Ззовні починає лунати повідомлення: «Настала комендантська година. Порушників чекає сувора кара. Легіон прощає тільки тих, хто щиро кається в своїх гріхах. Невиконані трудові години караються відключеннями.»

Поки розум перетравлює почуте, господарі та їхній син закочують рукави сорочок. За мить над їхніми руками з’являються дивні зображення з даними. Серед численних цифр зауважую графу «індекс духа». У трійці він набуває від’ємного значення. Як тільки це відбувається, сім’я занурюється в сон, а в кімнаті з’являється сфероподібний пристрій. Завмерши на декілька секунд біля кожного члена сім’ї, він підлітає до мене.

– Особу ідентифіковано, які будуть накази? – звертається сфера до мене.

– Чому індекс цих людей від’ємний? – взявши себе в руки, запитую перше, що спадає на думку.

– Вони не виконали трудову норму, а соціальна взаємодія дорівнює нулю.

Кожне слово цвяхом забивається в свідомість. Бажаючи отримати відповіді, я породжую ще більше запитань. Та розпитувати далі не наважуюся. Ризик «зміни настрою» пристрою надто великий. Тому наказую підвищити індекс сім’ї й зникнути. Трійця прокидається одночасно. Глибоко вдихнувши, чоловік із жінкою сідають на лавку біля столу, а хлопчик ховається за піч. Чоловік хапається руками за голову.

– Невже помилували? – все ще не вірить він побаченому.

– Слава Легіону! – виголошує жінка.

– Слава Легіону! – повторює за нею чоловік, а потім його погляд падає на мене. – Краще висловіть слова подяки, якщо не хочете зменшити свій індекс духа, – але не встигає він закінчити, як різкий біль змушує його схопитися за живіт.

– Миколо, що з тобою?! – вигукнувши це, жінка одразу поспішає затулити рота рукою.

Над рукою жінки з’являється вже знайоме зображення. В графі «індекс» світиться повідомлення: «мінус десять років». Побачивши його, вона не витримує й вибігає надвір. Далі події відбуваються настільки швидко, що усвідомлюю їхні наслідки лише тоді, коли господарю та його синові приходить повідомлення про збільшення індексу.

«Що за дикий світ?» Та це лише початок вечора. Побачивши повідомлення, чоловік різко підводиться й починає накривати на стіл. Син у всьому йому допомагає. Після цього вони запрошують мене розділити з ними трапезу. Я дивлюся на них, як на божевільних. Хочеться щосили вщипнути себе.

– Не соромтеся, жінка так старалася, – припрошує господар.

Врешті нерви здають, і, рвучко відчинивши двері, вирушаю на пошуки жінки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше