Перший відрізок долаємо на машині, а другий вже проходимо пішки, піднімаючись гірськими схилами.
Настя добре знає місцевість, тому проводить максимально безпечними й короткими стежками. До самої Чорногори не зустрічаємо й натяку на ворогів. Вона тримає слово, проте не знаю, радіти цьому чи ще більше непокоїтися.
Коли на горизонті з’являється вершина Чорногори з обсерваторією, Настя нарешті порушує мовчання.
– Думаю, зараз найкращий момент, щоб розповісти останні деталі, – звертається вона до нас.
– Слава богу, а то вже думала, що підемо в лобову, – хмикає Віолета, роззираючись навколо. – Тут навіть сліпий помітить наближення чужинців.
– Ви обіцяли, – ображено стискає губи Настя.
– Дати поговорити, але не підписуватися на самогубство, – холодно відрізає Віолета. – Я не збираюся помирати через незнайомку і її нерозділене кохання чи що там у тебе на душі.
– Там мій брат, – ледь не схлипуючи, каже Настя. – У наших краях суворо заборонені ритуали характерників, але він не послухався...
Я обмінююся швидкими поглядами з Віолетою та Денисом.
– Як давно ти бачилася з братом? – запитую дівчину.
– Два дні тому. Коли почула про вас, то вирішила не ризикувати з відвідинами, – швидко уточнює. – Він бореться… Якщо вбити грема, я зможу його вилікувати, – протягує Настя благальним тоном.
– Боюся, цей процес уже незворотний, – сухо зауважує Денис.
– Я не вірю в це! – скрикує Настя й кидається до обсерваторії.
– Ми точно ризикуватимемо всім заради цієї дурепи?! – кидає Віолета сердито, звертаючись до мене. – На кін поставлено більше, ніж життя цієї дівчинки.
Денис і Макс мовчки чекають мого рішення.
– Нам потрібен провідник, який не ставитиме зайвих запитань, коли вирушимо на пошуки «Лемеґетона», – стараюся звучати рішуче.
Я й сам не до кінця вірю в цінність дівчини, проте відступати не хочу. Заборонений ритуал і грем – надто тривожні ознаки, щоб їх ігнорувати. Якщо за цим усім справді стоїть безликий, то шанс появи того променя високий, отже, ми повинні залишитися. Можливість отримати зброю проти безликих переважує всі ризики.
– Чорт, і треба ж було так вляпатися! – Віолета роздратовано копає камінець під ногами. – Ти тоді ледве вижив, – наводить вона контраргумент. – А зараз хочеш кинутися в бій без реліквії. Це відверте самогубство.
– Нагадую, поки ми тут теревенимо, вона вже майже біля входу, – втручається Денис у нашу розмову.
– Не знаю, наскільки сильна та тварюка, однак, пробудившись, вона точно шукатиме тебе, Матвію, тому треба діяти на випередження, – слова Макса діють як холодний душ.
– І не посперечаєшся, – зітхає Віолета, кусаючи нижню губу.
– Ми з Денисом станемо авангардом, Віолето, прикриєш тил і допоможеш Насті, якщо буде потрібно. Макс…
– Працюю здалеку, – підхоплює той, скидаючи з плеча чохол із пневматичною гвинтівкою.
– Наше першочергове завдання – Настя. Її брата вже не врятувати, тому нікому не геройствувати, – завершую короткий інструктаж. – Буде можливість – стріляй без вагань, – звертаюся до Макса.
Той киває у відповідь.
– Вперед.
*****************
Настя вже встигає забігти всередину, зменшуючи й без того мізерні шанси на успіх. Нам з Денисом доводиться нехтувати безпекою, щоб швидше дістатися обсерваторії. Будівля нещодавно відремонтована, тож небезпека обвалу мінімальна.
Я обережно прочиняю двері й першим заходжу всередину, Денис – слідом. Попри день, у приміщенні панує напівтемрява. Для мене це не проблема, а от Денис почувається некомфортно. Споруда зустрічає нас могильною тишею й холодом, що пробирає до кісток.
Крокуємо максимально обережно, щоб не створювати зайвого шуму.
Оглянувши перший поверх, вирушаємо до західного крила, щоб перевірити інші приміщення, звідки лине запах свіжої фарби. Час від часу змушую себе відривати пальці від спускового гачка. Секундна перерва дозволяє вгамувати легке тремтіння рук. Минулу зустріч важко забути навіть мені.
На другому поверсі натрапляємо на розтрощені дерев’яні ящики й непритомну Настю. Її обличчя бліде, а з голови на груди стікає тонка цівка крові. Присівши поруч, перевіряю пульс. Денис не зводить погляду з порожнього коридору.
– Я затримаю його, а ти забирай дівчину, – відрізає Денис крижаним голосом. – Супутник скоро вистрілить…
Його слова лунають як грім серед ясного неба. Я чую їх, але не одразу усвідомлюю. За мить броня невідомого зразка, наче морська хвиля, накочується й розтікається по тілу Дениса.
– Швидше! – підвищує тон Денис, вириваючи мене із заціпеніння.
Схопивши Настю на руки, мчу до виходу. Позаду лунає гуркіт і зловтішний сміх. Мисливець вирішує нарешті показатися.
Спускаючись униз, перечіпляюся через ящики, але втримую рівновагу. В цей момент помічаю на шиї Насті ланцюжок, на якому висить срібна сережка-півмісяць. У пам’яті миттєво спалахує чотирнадцятий рік, коли віддав свою тодішню реліквію.