Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 16. НЕСПОДІВАНИЙ СОЮЗНИК

Холодне каміння змушує розплющити очі. Я, здивовано кліпаючи, розглядаю нічне небо, яке сріблястим сяйвом освітлює місяць. Біль пронизує кожну клітину тіла, а кінцівки ледь подають ознаки життя. Поворушивши ними, констатую відсутність переломів, проте підводитись не поспішаю.

– Скільки я відпочивав? – подумки звертаюся до Олі. Сили частково повертаються, і тепер можу з нею поговорити.

– Недостатньо для повного відновлення, – її голос ледь стримує докір.

– Схоже, в нас з'явилися таємні покровителі...

– Знати б ще, хто це, – іронізує вона. – Це точно не твоя знайома, – додає з особливим цинізмом, натякаючи на Віолету. Оля не надто її любить.

– Не забувай, що вона поперед… – не встигаю закінчити, як Оля перебиває мене.

– Ага, аякже, ще б під час бою зв'язалась. Вона тільки про свою п'яту точку дбає.

– Як і кожен у цьому світі.

– Нам потрібна нова реліквія, інакше світанку можемо не побачити, – нагадує Оля про сувору реальність.

– Нове благословення потребує багато сил, і воно приверне зайву увагу. Та й користі з нього, – я роздратовано стискаю кулак. – Ти ж бачила, наскільки ефективні реліквії.

– Ефективність є, – твердо заявляє Оля. – Згадай слова безликого.

– Його слова – це купа питань, від яких у мене мігрень скоро з'явиться. Ми вплуталися в гру, правила якої забули.

– Отже, потрібно швидше їх згадати, – рішуче підсумовує вона. – Нас сюди недаремно перемістили, тому годі киснути, знайди вхід.

– А як же співчуття пораненому? – вдаю жалісний тон.

– На тому світі пожаліють, якщо потрапимо туди.

– Твій оптимізм завжди підбадьорює, – усміхаюся, повільно підводячись. Руки й ноги здаються дерев’яними, але, на щастя, все ще слухаються. – Нові друзі непогано орієнтуються на місцевості.

Переді мною простягається піщаний степ із поодинокою зеленню, посеред якого височіє пагорб із масивних пісковикових брил.

– Залишилося знайти вхід до її бункера, – бурмочу собі під ніс, оглядаючись довкола.

– Можливо, це місце зреагує на твою силу, як тоді, коли вона вийшла на зв'язок, – пропонує Оля.

– Варто спробувати, – я оточую один із каменів слабкою аурою, після чого жбурляю його вперед.

– А просто постукати не можна?! – лунає в голові обурений голос Віолети. – Оточи тіло аурою й піднімайся на вершину Кам’яної Могили, я відкрию прохід.

Не зволікаючи, виконую її пораду й за мить опиняюся в знайомій кімнаті.

– Ти б хоч про людське око підвелася й набула стурбованого вигляду, – прошкутильгавши до м’якого крісла, опускаюся в нього.

– Сам винен, – ліниво кидає Віолета. – Я ж казала, що ти їм ще не суперник. Можу запропонувати чаю, але тобі він навряд допоможе, – вона затримує погляд на моїй руці, де більше немає персня. – Його втрата ставить під сумнів подальший план…

– А він взагалі є, цей план? – приречено усміхаюся.

– Нам потрібен «Лемеґетон», без нього ти не зможеш контролювати більше одного егрегора.

– І ти знаєш, де шукати? – запитую з сарказмом.

– Почнемо з місця, де його востаннє застосували.

– Як ти вижила?

– Зараз це найважливіше питання? – схрещує Віолета руки на грудях. – Якщо забув, я володіла Планетарною магією. Перервати потойбічний шлях було нескладно. Потім трохи маніпуляцій з рунними формулами – і вуаля, з'явилося це місце.

– Відьма, яка стала егрегором і допомагає вартовому… Кому не скажи – засміють.

– Ти такий вартовий, як я відьма, – огризається вона.

– Безликі з'являлися раніше?

– А сам як думаєш? Вони чекали на тебе. У тобі бачать загрозу, тож спробують прибрати якнайшвидше.

– Можна долучитися до вашої дискусії? – звертається Оля телепатично.

– Будь ласка, тільки не влаштовуйте бійок егрегорів.

За мить біля мене з'являється напівпрозора сутність, яка поступово набуває обрисів Олі.

– Ти вирішив остаточно розрядити свої батарейки? – з докором запитує Віолета.

– Ти такий самий егрегор, як і я, тому переживання залиш при собі! – підвищує Оля голос.

– Як страшно, – театрально зіщулюється Віолета.

– Стерво, – проціджує Оля.

– І я рада тебе бачити, – усміхається Віолета, хоча це більше нагадує хижий вишкір.

– Ікла заховай, бо застудишся й помреш удруге, а ми ще за перший раз поминки не справили.

– Про перший раз ти правильно зауважила, – вже спокійніше відповідає Віолета. – Якби не купка наївних дітей, які захотіли погратися в богів, нічого цього б не сталося. Вартові ніколи не були високоморальними людьми.

– Раз ви такі високоморальні, то чого розв’язали війну?! – обурено вигукує Оля.

– Щоб «захопити більше територій», – роздратовано кидає Віолета. – Не в усіх війнах є сенс. Як Матвій прагнув кращого майбутнього для своєї країни, так і ми боролися за своє. У Росії не всі заможно жили.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше