Холодне каміння змушує розплющити очі. Я, здивовано кліпаючи, розглядаю нічне небо, яке сріблястим сяйвом освітлює місяць. Біль пронизує кожну клітину тіла, а кінцівки ледь подають ознаки життя. Поворушивши ними, констатую відсутність переломів, проте підводитись не поспішаю.
– Скільки я відпочивав? – подумки звертаюся до Олі. Сили частково повертаються, і тепер можу з нею поговорити.
– Недостатньо для повного відновлення, – її голос ледь стримує докір.
– Схоже, в нас з'явилися таємні покровителі...
– Знати б ще, хто це, – іронізує вона. – Це точно не твоя знайома, – додає з особливим цинізмом, натякаючи на Віолету. Оля не надто її любить.
– Не забувай, що вона поперед… – не встигаю закінчити, як Оля перебиває мене.
– Ага, аякже, ще б під час бою зв'язалась. Вона тільки про свою п'яту точку дбає.
– Як і кожен у цьому світі.
– Нам потрібна нова реліквія, інакше світанку можемо не побачити, – нагадує Оля про сувору реальність.
– Нове благословення потребує багато сил, і воно приверне зайву увагу. Та й користі з нього, – я роздратовано стискаю кулак. – Ти ж бачила, наскільки ефективні реліквії.
– Ефективність є, – твердо заявляє Оля. – Згадай слова безликого.
– Його слова – це купа питань, від яких у мене мігрень скоро з'явиться. Ми вплуталися в гру, правила якої забули.
– Отже, потрібно швидше їх згадати, – рішуче підсумовує вона. – Нас сюди недаремно перемістили, тому годі киснути, знайди вхід.
– А як же співчуття пораненому? – вдаю жалісний тон.
– На тому світі пожаліють, якщо потрапимо туди.
– Твій оптимізм завжди підбадьорює, – усміхаюся, повільно підводячись. Руки й ноги здаються дерев’яними, але, на щастя, все ще слухаються. – Нові друзі непогано орієнтуються на місцевості.
Переді мною простягається піщаний степ із поодинокою зеленню, посеред якого височіє пагорб із масивних пісковикових брил.
– Залишилося знайти вхід до її бункера, – бурмочу собі під ніс, оглядаючись довкола.
– Можливо, це місце зреагує на твою силу, як тоді, коли вона вийшла на зв'язок, – пропонує Оля.
– Варто спробувати, – я оточую один із каменів слабкою аурою, після чого жбурляю його вперед.
– А просто постукати не можна?! – лунає в голові обурений голос Віолети. – Оточи тіло аурою й піднімайся на вершину Кам’яної Могили, я відкрию прохід.
Не зволікаючи, виконую її пораду й за мить опиняюся в знайомій кімнаті.
– Ти б хоч про людське око підвелася й набула стурбованого вигляду, – прошкутильгавши до м’якого крісла, опускаюся в нього.
– Сам винен, – ліниво кидає Віолета. – Я ж казала, що ти їм ще не суперник. Можу запропонувати чаю, але тобі він навряд допоможе, – вона затримує погляд на моїй руці, де більше немає персня. – Його втрата ставить під сумнів подальший план…
– А він взагалі є, цей план? – приречено усміхаюся.
– Нам потрібен «Лемеґетон», без нього ти не зможеш контролювати більше одного егрегора.
– І ти знаєш, де шукати? – запитую з сарказмом.
– Почнемо з місця, де його востаннє застосували.
– Як ти вижила?
– Зараз це найважливіше питання? – схрещує Віолета руки на грудях. – Якщо забув, я володіла Планетарною магією. Перервати потойбічний шлях було нескладно. Потім трохи маніпуляцій з рунними формулами – і вуаля, з'явилося це місце.
– Відьма, яка стала егрегором і допомагає вартовому… Кому не скажи – засміють.
– Ти такий вартовий, як я відьма, – огризається вона.
– Безликі з'являлися раніше?
– А сам як думаєш? Вони чекали на тебе. У тобі бачать загрозу, тож спробують прибрати якнайшвидше.
– Можна долучитися до вашої дискусії? – звертається Оля телепатично.
– Будь ласка, тільки не влаштовуйте бійок егрегорів.
За мить біля мене з'являється напівпрозора сутність, яка поступово набуває обрисів Олі.
– Ти вирішив остаточно розрядити свої батарейки? – з докором запитує Віолета.
– Ти такий самий егрегор, як і я, тому переживання залиш при собі! – підвищує Оля голос.
– Як страшно, – театрально зіщулюється Віолета.
– Стерво, – проціджує Оля.
– І я рада тебе бачити, – усміхається Віолета, хоча це більше нагадує хижий вишкір.
– Ікла заховай, бо застудишся й помреш удруге, а ми ще за перший раз поминки не справили.
– Про перший раз ти правильно зауважила, – вже спокійніше відповідає Віолета. – Якби не купка наївних дітей, які захотіли погратися в богів, нічого цього б не сталося. Вартові ніколи не були високоморальними людьми.
– Раз ви такі високоморальні, то чого розв’язали війну?! – обурено вигукує Оля.
– Щоб «захопити більше територій», – роздратовано кидає Віолета. – Не в усіх війнах є сенс. Як Матвій прагнув кращого майбутнього для своєї країни, так і ми боролися за своє. У Росії не всі заможно жили.