Розмова триває декілька секунд реального часу, тому ніхто не помічає моєї «відсутності».
Натовп продовжує кричати гасла, з усіх сил намагаючись прорвати кордон військових. Ті, своєю чергою, знову змикають ряди й відтісняють людей, які встигли скористатися послабленням, щоб підібратися до двометрових тотемів. Саме через ці тотеми претенденти потрапляють у Нав.
Денис уже на півдорозі до військового в званні лейтенанта, який поспішає доповісти про останні події, коли повітря розрізає свист. Триметровий спис пролітає повз Дениса й, пробивши груди лейтенанта, відкидає того на десятки метрів. Серед натовпу настає мертва тиша, яка через секунду змінюється вигуками розпачу. Гості з того світу починають на площі кривавий бенкет, і допомагають їм у цьому недавні претенденти в характерники. Їхні очі стають чорними, а рунні формули на тілах змінюються на вже знайомі мені. Одночасно зі змінами рун тріскаються й розпадаються на шматки тотеми-охоронці на їхніх шиях. Проте лише одна формула набуває фінальної версії, впускаючи в цей світ безликого; іншим приготована доля контрактників.
Я швидко оцінюю ситуацію. Вступати в пряму конфронтацію з такою кількістю супротивників нерозумно навіть для вартового. Але й сподіватися, що мене просто так відпустять, теж не доводиться. Після короткої паузи простягаю руку, наказуючи гвинтівці одного з мертвих солдатів піднятися в повітря й підлетіти до мене. Швидко перевіривши магазин, полегшено зітхаю: всередині напалмові набої.
Без зайвих роздумів стріляю по великих тотемах, які формують коло в центрі площі. Спалахує вогонь, який швидко поглинає дерев’яну основу. Такий хід роздратовує контрактників і вурдалаків, на яких уже перетворилися вбиті солдати й прості люди. На мене починається справжнє полювання, до якого долучається і безликий після формування останньої зірки на лобі.
У ближній бій він не вступає, надаючи перевагу телепатії, яка зводить з розуму залишки вцілілих людей. Голос безликого нагадує нашіптування гремів, тільки з набагато більшим діапазоном охоплення і ментальним тиском, від якого божевілля здається способом забутися й вирватися з лап навколишнього світу.
Мені «щастить» більше: для мене цей шум звучить як чіткий голос, який твердить, що всі зусилля марні й кінець один. Згадавши пройдений маршрут, пробираюся до виходу з Тимошівки. Поодинокі групи опору ненадовго затримують гостей, дозволяючи мені скоротити відстань до омріяного порятунку.
Пролізши через трухлявий паркан, забігаю в недобудовану багатоповерхівку, сподіваючись покинути її через вікно квартири на першому поверсі. План майже вдається. Я справді покидаю будівлю через вікно, але не з власної волі. Легким порухом руки безликий відправляє мене в політ. Якби не аура, переломів було б не уникнути.
Струснувши з себе пил і уламки цегли, підводжуся на ноги. Той, з ким намагався уникнути бою, тепер повільно наближається, смакуючи кожну мить своєї переваги. Його підопічні також не зволікають, формуючи навколо нас щільну блокаду.
– Нарешті можу подякувати тобі за звільнення, – насмішкувато кидає безликий. – Шкода, що залишився лише один егрегор, вони були такі кумедні...
– А мені як шкода, що не зустрілися раніше, – і, міцно стиснувши шаблю, кидаюся на нього.
– Не зустрічалися? – здивовано промовляє він, легко відбиваючи мої удари голими руками. – Людська пам’ять така коротка. Невже вони дали тобі забути?
Останні слова діють краще зброї. Гаряча хвиля гніву б'є в голову, збиваючи ритм.
Тихий голос у глибині душі нашіптує, що безликий знає про мене значно більше, ніж я сам. Це невимовно злить. Почуваюся маріонеткою в його руках. Але розрубати нитки не можу, тому вирішую вимістити весь гнів на ньому.
Оточивши шаблю аурою, раз за разом намагаюся дістати його. Проте все, що вдається, – це хаотичні рухи, які більше шкодять довкіллю, ніж йому.
– Як же набридли ці ваші іграшки, – позіхає безликий. – Стільки мороки з ними на тому боці. Так і хочеться їх розламати, – його міміка й жести змінюються, тепер у погляді читається ще більше безумства, ніж до цього. – Розламати! – в пориві люті, замість заблокувати черговий мій випад, він хапає шаблю і розламує її навпіл. – Набридливі комахи та їхні Планетарні духи.
Нашвидкуруч створений бар’єр не стає для безликого проблемою, і більшу частину удару приймає тіло. Черговий мій політ перериває покинутий екскаватор. «На щастя», зіткнення відбувається не з гусеницями, а з корпусом, де розташований мотор.
Довго «відпочивати» не вдається, адже в мій бік летять прогнилі піддони, шматки цегли та арматура. Стиснувши зуби, силою волі змушую тіло підвестися й переповзти через кабіну на протилежний бік. Слідом за тріском лунають глухі удари цегли об бляху, а за сантиметр від голови крізь метал машини пробиваються металеві прути.
Через біль у грудях важко дихати, а свідомість так і хоче провалитися в сон. Я не втримуюсь і падаю на землю. Перевернувшись на спину, з відчаєм спостерігаю за ковшем, який, мов титан, нависає наді мною. Лунає скрип, і металевий монстр оживає. Покрутившись з боку в бік, він ніби розминається після довгої сплячки.
Я приречено очікую розв’язки.
«Двічі не вмирати...» – жартую наостанок і заплющую очі.