Капітан корабля не докучає розпитуваннями, а одразу наказує віднести мене до каюти з легкопораненими. Хоча «легкопоранені» – не зовсім те слово, яке описує стан більшості тих, хто потрапив до цієї категорії. Корабельні лікарі зараховують до неї людей, які, попри серйозні поранення, все ж залишаються при тямі й у разі небезпеки можуть самостійно пересуватися.
Каюта, куди мене приносять, має чотири ліжка. Колись вони були двоярусними, але тепер переобладнані під потреби хворих. Тут лише один хлопець, на вигляд років двадцяти чотирьох чи двадцяти шести. Він мовчки лежить, втупившись у стелю. Коли мене заносять, той не звертає на нас особливої уваги. В його порожньому погляді – повна байдужість до навколишнього світу.
Невдовзі забігає лікарка. Швидко оглянувши мої рани, коле знеболювальне й наказує одному з санітарів обробити їх і перев’язати. Жодних серйозних опіків чи важких травм, тому вона не вважає за потрібне приділяти мені додатковий час. В інших каютах пацієнти в значно важчому стані.
– Вурдалаки? – раптом звертається до мене хлопець, коли санітар покидає каюту.
– Ага… – намагаюся зобразити пригнічений голос. – Вистежували диверсантів, а натомість натрапили на цих тварюк, – стискаю зуби від вдаваного роздратування.
– Розумію, – хлопець махає перебинтованою рукою, де бракує кисті. – Московити постаралися. Контрактники, наче з ланцюга зірвалися. Їхні греми доводять вурдалаків до такого стану, що тим байдуже навіть до денного світла. Трощать усе і всіх на своєму шляху.
Його голос тремтить від болю й гніву. Схоже, останні слова пробудили спогади, які він бажає забути всіма силами. Зі злості хлопець стискає здорову руку в кулак.
– Наш загін проводив розвідку в білоруських лісах. Командування хотіло скласти приблизну карту скупчення вурдалаків… – він робить паузу, немов збирається з думками. – Тоді ми й зустріли цих тварюк. У них наче сам диявол вселився. Якби не Даня, наш командир, усі б там полягли, – він на мить замовкає, ледве стримуючи скупу чоловічу сльозу.
Видно, як тяжко йому дається цей спогад. Розуміння, що товариші залишилися на полі бою, а сам вижив, тисне невидимим пресом. Тепер він – списаний матеріал, непотрібний навіть у звичайному житті.
Настає незручне мовчання. Я не наважуюся продовжити розмову. Що тут ще сказати? В кімнаті неначе стикаються дві протилежні реальності: одна вірила, що Затемнення принесе краще майбутнє, а інша живе в цьому «кращому майбутньому» й ненавидить його всім серцем.
Тишу порушує мій новий сусід.
– Вибач, щось я розкис останнім часом. Я Максим, можна просто Макс.
– Матвій, – відповідаю хриплим голосом. Відкашлявшись, додаю: – На кораблі немає характерника? Коли мене несли, чув розмову капітана. Ризикована затія ось так плисти.
– Звична справа, – байдуже махає рукою Макс. – Ритуали проводять рідше, людей не вистачає. Кораблі на зразок цього завжди відправляють до дальніх портів, щоб убезпечити столицю. Тут особливо не розгуляєшся, – натякає він на гремів.
– Ти говорив, що людей не вистачає. А хіба наш фронт єдиний? Я чув, що московити ведуть широкомасштабну кампанію.
Мені цікаво дізнатися більше новин із фронту. До цього я зосереджувався на вивченні історії після Затемнення й не дуже заглиблювався в поточні події.
– Про вас правду говорять: у патрулі ви відрізані від світу, – усміхається Макс. – НАТО доживає останні дні, більшість його членів або воює, або готується до війни. Іде переділ територій і сфер впливу, – він зітхає. – Щодо Азії, то там кілька гравців: Китай, Росія й Туреччина. Їхні інтереси поки не перетинаються, але це ненадовго. Ковен намагається відкусити більший шмат. Зараз вони контролюють більшість колишніх республік. Але таку хитку конструкцію підтримувати важко. Ресурси непросто доставляти, не те що добувати. Наші тримаються. Коло укріплює фортеці й будує нові, але чи вистачить цього – покаже час. Ще й ці фанатики, – кидає роздратовано.
– Святі лицарі?
– Вони самі, – ствердно киває Макс. – Ця зараза скоро охопить весь континент, – проціджує з особливою зневагою.
– Вони дають людям надію, – сам не вірю, що це кажу.
– Швидше збільшують кількість одурманених фанатиків, – різко відрізає Макс. – Так, вони борються з гремами й вурдалаками, але релігія – не той інструмент, який можна контролювати. Випалені на кордоні села – зайве тому підтвердження. Манускрипти приваплюють тіней. Вони летять на них, наче бджоли на мед. А потім починається справжнє пекло. І в цьому пеклі народжуються нові монстри, які розповзаються по всьому континенту. Життя не варте й ламаного гроша, – спльовує він із відразою.
– Для чого воювати, якщо не залишиться нікого… – промовляю сам до себе, але Макс одразу відповідає:
– Бо дурні. У дитинстві не награлися в красиві іграшки, тепер надолужують! – із презирством кидає він.
– Хіба раніше було краще? – запитую з тугою в голосі.
– Хто знає… Можливо, й на краще, що нас позбавили технологій, а може, й ні. Що тоді воювали, що зараз, – зітхає Макс.
– Піду прогуляюся, – підводжуся з ліжка.
– Рекомендую місцеву їдальню. Після сухпайків пальчики оближеш, – гукає він мені вслід.