Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 10. ПРИМАНКА

Солдати явно попереджені, бо їхня поведінка не нагадує виконання рутинних процедур. Вони використовують усі наявні ресурси з максимальною ефективністю. На найвищих точках організовують спостережні пункти зі снайперами, оснащеними оптикою та приладами нічного бачення. По периметру встановлені пастки й датчики руху. Вишенька на торті – бочки з напалмом, приховані в непримітних місцях. Такі заходи можуть стримати цілу армію, не кажучи вже про одну людину, яка на той момент крадеться темними вулицями. Цього разу без жертв не обійтися.

Я наближаюся на максимально допустиму відстань. Далі можуть засікти датчики. Прокравшись у під’їзд найближчої багатоповерхівки, починаю вивчати територію. Солдатів близько десятка. Попри їхні старання бути безшумними, мій загострений слух вловлює найменші шерехи. Нечасті доповіді дають уявлення про структуру оборони. Обійти всі ці дорогі іграшки й дістатися до їхніх власників без невеликої диверсії неможливо. Ба більше, все потрібно зробити так, щоб не викликати підозр у корветів, що пропливають річкою.

Обдумуючи план і дослухаючись до навколишніх звуків, вирішую розіграти карту з приманкою. Без підтвердження ліквідації цілі вони навряд ризикнуть доповісти в штаб, що дає простір для маневрів. 

Перевіривши свою гвинтівку, прикладаю її до плеча й починаю цілитися в першого снайпера. Відсутність оптики важко компенсувати, тож максимально покладаюся на свій слух та зір, які тепер і є прицілом. Напівпрозора енергія збирається навколо стріли й огортає її покровом. Я натискаю на спусковий гачок, і стріла зі свистом досягає цілі. Схожа історія повторюється з другим снайпером. Дістатися до третього складніше, тому залишаю його на десерт. А точніше, він стає головним героєм майбутньої вистави.

Кожен снайпер контролює свій сектор, який не перетинається з сусіднім. Цю особливість використовую на свою користь. Давши виявити себе, чекаю, коли третій снайпер, який стежить за цією ділянкою, зафіксує ціль і після доповіді почне процес ліквідації. Свинцева куля влучає просто в голову. Будь на моєму місці хтось інший, вороги вже б святкували перемогу. Але цього разу їм не щастить. Я заздалегідь створюю перед собою бар’єр, що уповільнює кулю, а потім розігрую виставу зі смертю.

Коли моє «тіло» опускається на землю, снайпер поспішає доповісти. Що йому відповідають, не чую, проте, спираючись на спогади, припускаю, що скоро прибуде група зачистки.

Щойно снайпер відкладає рацію, я «воскресаю» і знешкоджую його. Потім дістаю стріли з магазину гвинтівки й чекаю загін із чотирьох осіб, що прямує в мій бік. Їхня хода нагадує котячу – безшумно, легкими кроками вони крадуться до своєї здобичі, постійно озираючись навсібіч. 

У вказаній точці розосереджуються по периметру, перевіряючи територію на наявність засідок. Переконавшись у відсутності загрози, один із солдатів підходить до мене, щоб перевірити пульс.

Часу зволікати немає, і кілька стріл миттєво здіймаються в повітря, вражаючи свої цілі.

Швидко підвівшись, використовую телекінез і разом із двома солдатами під телепатичним контролем прямую до штабу, де засіли три останні солдати. Попереду завершальна фаза плану – зв’язок із найближчим корветом. Роль зв’язківця відводжу командиру патруля, адже лише він, найімовірніше, знає секретну частоту для зв’язку з кораблями. Вони ж мають якось попереджати корвети про небезпеку. А якщо ні – їхні тіла знадобляться для запасного плану.

Штаб патруля розташований у непримітній п’ятиповерхівці, оточеній густими тополями та чагарниками. Останні грають зі мною злий жарт. Контроль над маріонетками вимагає значної концентрації, і коли один із підопічних зачіпає тятиву, встигаю лише прикритися ним від стріл.

Пожвавлення серед солдатів немає, тому продовжую рухатися до входу, сподіваючись на фактор несподіванки. Він справді спрацьовує, але не на мою користь. Щойно двері за мною зачиняються, відчуваю холодний метал біля скроні. З протилежної кімнати з’являються двоє солдатів із ліхтарями на гвинтівках. Вони рвучко тягнуть товаришів до себе, зміщуючи тим самим власну точку опори. Уникнути падіння під вагою трупів, якими тепер стали маріонетки через розвіяний мною контроль, їм удається, проте секунди відволікання грають мені на руку. Я встигаю позбутися не лише сюрпризу біля голови, але і його власника.

Проте піррової перемоги не виходить. У передчутті кінця ті двоє вирішують забрати мене з собою й вистрілюють у бочку, що стоїть у кутку кімнати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше