– Твій? – дивується Оля, коли дістаю зі сховку смартфон.
– Майже. Попередні власники хотіли обміняти дані на лояльність Ковену.
– Та пара?
– Ага, – відповідаю відсторонено, вмикаючи телефон. – Поглянемо, що тут.
– Схоже, все робиться поспіхом. Навіть паролів немає.
– Кам’яна Могила… Цікаво, – відкриваю черговий файл.
– Це що, жарт? – ледь не вигукує Оля. – Від чого вона померла, якщо битви не було?
– Історія стає дедалі цікавішою... Це не схоже на підставу, але й логіки не бачу, – ще раз переглядаю файл. – Віолета мала зупинити мене й забрати «Лемеґетон». На той час тільки вона могла це зробити. Але не стала танцювати під дудку верхівки й дозволила мені втілити задум. Хто ж тоді її вбив? За цими даними, це сталося після мого зникнення.
– У Кола з Ковеном не було запасного плану, інакше ми б зараз не розмовляли. Але «Артіель»… – роздумує Оля.
– Отож.
– Можна завітати на вказані у файлі координати, – пропонує Оля. – Думаю, там ми знайдемо багато відповідей. З чогось усе одно потрібно починати, – додає фінальний аргумент. – Той загін біля склепу був розвідкою. Вони давно тебе розшукують і, схоже, перевіряють навіть найменші сигнали.
– Чому відкат до тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого? – запитую задумливо. – Як вони так точно вгадали дату? Як ми взагалі вижили?
– Точніше, ти хочеш запитати: чому саме ми вижили? Ми зробили свій вибір тоді, і на цьому крапка. Такою була ціна за нашу мрію, – вона старається максимально наголосити на кожному слові. – І зараз слід визначитися: або закінчимо почате, або змиримося й будемо насолоджуватися плодами своєї роботи.
– Хочеться другого, але початкова проблема так і не розв'язана, – натякаю на війну, що триває на кордонах країни. – Тому доведеться ще повоювати. Непогано б дізнатись, що відбувається у верхівці. Дивну вони затіяли політичну гру.
– Для цього потрібні вартові, а друзів серед них у тебе небагато. Точніше, їх зовсім немає. Ви егоїсти й одинаки, які збираєтеся лише у виняткових випадках, і навіть тоді нічого конкретного не вирішуєте.
– Дякую за підтримку.
– Звертайся. До речі, тобі не завадить привести себе до ладу. Твою бородату версію вони вже бачили, а ось омолоджену – ще ні. Та й порвана футболка, з-під якої видно засохлу кров, не дуже допоможе в майбутньому. Ти б хоч рану обробив, – лагідно радить Оля.
– Дрібниця, та й не хочу повертатися за аптечкою. Від здобутої фори й так майже нічого не залишилося.
– Все одно нерозумно так розгулювати, – наполягає вона.
– Ну й вперта ж ти, – тепло усміхаюся.
– Звикай, це надовго, – відказує вона жартівливо.
– Звідси можна якось непомітно дістатися на південь?
– Хм... – задумується Оля. – Автомагістралі ретельно перевіряють, але з річками простіше. Корвети регулярно доставляють припаси на північний фронт, а на зворотному шляху забирають поранених. Тут вони рідко зупиняються, тому доведеться придумати спосіб, як потрапити на борт.
– Є в мене одна ідейка, та спершу слід знешкодити береговий патруль.