Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 4. ЗУСТРІЧ

Дві години, потрібні, щоб дістатися до Києва, видаються для мене справжнім випробуванням. За цей, на перший погляд, короткий час переживаю цілий вихор емоцій. Кожен метр дороги змушує по-новому дивитися на все, що знав досі. Здається, що колишній «я» залишився далеко позаду. Хоча, чи був це справді «я»? Моя минула особистість тепер здається загадковішою, ніж увесь цей світ. Невже Затемнення вплинуло і на мене, подарувавши нові здібності? Ще й той склеп. Вперше шкодую, що не дослідив його краще. І повертатися ризиковано – не виняток, що його вже вподобали вурдалаки. Зі злості хочеться кричати на все горло. Зробити щось божевільне, щоб заповнити пустоту всередині.

З наближенням до Києва думки змінюють напрямок. Тепер величезна стіна з металу й каміння, що оточує столицю, приковує погляд. Вона, мов змія, обвиває місто, захищаючи його від зовнішніх загроз. Це справжня цитадель, що береже спокій і добробут нового світу. Зі стін за гостями пильно спостерігають десятки пар очей. Енциклопедія не брехала – люди справді зробили величезний технологічний крок назад. Хоча, може, все не так уже й погано...

Перед брамою вишиковується довга черга транспорту – від поодиноких машин до підвод, запряжених кіньми, і навіть військових БТРів із солдатами на броні. Дивно, що навіть солдати терпляче чекають разом з усіма.

Мій спокій триває недовго. Спершу серед людей на стінах починається пожвавлення, а вже за хвилину під’їжджає БТР, і солдати з пневматичними гвинтівками беруть жигуль у кільце. Все відбувається так швидко, що не встигаю й слова сказати – просто підкоряюся обставинам і гвинтівкам, спрямованим на мене. За мить уже лежу обличчям у землю, а солдати доповідають про успішну операцію. Виявляється, що причина всього галасу – не я, а машина і її колишні власники, які поцупили якісь важливі документи.

Допити тривають до ранку. Враховуючи загальний хаос у світі, мою версію подій сприймають серйозно. Звісно, я оминаю деталі про склеп. На питання, як зустрів ту пару, розповідаю заздалегідь підготовлену історію: мовляв, відвідував місце поховання батьків, а в Прип'ять забрів у пошуках цінних речей. Мій вигляд підкріплює цю версію. Наостанок додаю, що збирався продати машину на місцевому ринку, бо гроші потрібні, щоб пережити зиму.

Солдати вирішують не витрачати час на бродягу, але й халатності допустити не можуть, тож мене тимчасово поселяють в місцевій камері.

Минає три дні. За цей час встигаю помітити ще кілька несподіваних змін у собі: я не відчуваю потреби ні в їжі, ні у воді, щодо сну – він ніби й потрібен, але водночас можу обходитися без нього тривалий час. Після цих спостережень дедалі більше замислююся про їхнє джерело. У тій книзі чітко описані сили, що з’явилися після Затемнення, і мої здібності відносяться до розряду «не для всіх». На волі слід дослідити це ретельніше.

На четвертий день двері камери нарешті відчиняються. Солдати таки знайшли ту пару й подарували їм «вічний спокій». Документів не виявили, але й тримати мене далі немає сенсу – годувати волоцюгу ніхто не збирається. Машину конфісковують на потреби армії, а я, без копійки в кишені, вирушаю бродити столицею.

Першочерговим завданням тепер стає пошук інформації, а для цього слід якнайшвидше обстежити той склеп. Без машини добиратися довго, та й великий ризик зустріти грема чи вурдалака, а безсмертя у себе поки не виявив. Слід роздобути гроші, бо попутки туди навряд ходять.

Блукаючи вулицями в пошуках роботи або шансу знайти дах над головою, раптом опиняюся серед натовпу мітингувальників. Скандуючи різні гасла, вони закликають верхівку Кола припинити винищення вурдалаків. «Ворота раю зачинені, і всім потрібно покаятися, інакше так і бродитимемо світом, не знаючи спокою після смерті!» – вигукують вони. Ледь стримуюсь, щоб не вихопити один із плакатів і не вдарити ним когось по голові. Ці люди навряд стикалися з «божим задумом» особисто й не розуміють, що насправді означає зустріти вурдалака.

Вигуки мітингувальників переривають солдати, які намагаються затримати порушників спокою. Та ті цього тільки й чекають. Один із чоловіків дістає з рукава куртки металеву трубку й замахується нею на молоденьку дівчину років двадцяти трьох, що старається якомога голосніше викрикувати завчені слова. Сакральна жертва й дієва провокація одночасно. 

Недовго думаючи, штовхаю чоловіка з трубкою, і він падає.Що стається з ним далі, не встигаю побачити, бо дівчина, помітивши на землі трубку, миттєво усвідомлює відведену їй роль. Своєму рятівнику вирішує віддячити, провівши через кордон із солдатів. Останні не звертають на нас особливої уваги й без проблем пропускають, з чого роблю висновок, що незнайомка на мітингу опинилася не просто так.

Ми пробігаємо кілька вулиць, поки вона нарешті відпускає мою руку і, перевівши подих, каже:

– Дякую.

Коли дивлюся на її тендітну фігуру, мене охоплює легке здивування. Як вона взагалі додумалася брати участь у подібних заходах? Невже поділяє точку зору тих мітингувальників? Її трохи наївний вигляд схиляє до цієї думки, але щось у проникливому погляді не дає спокою. Здається, ця «невинна» душа переслідує куди складніші цілі, ніж просте вигукування гасел. Ще більше насторожує те, як легко солдати пропустили нас. Чи не пов’язана вона з Колом? Схоже, мені вперше щастить натрапити на джерело інформації, здатне в реальному часі відповісти на всі запитання. Помітивши мій допитливий погляд, вона зніяковіло поправляє пасма свого довгого темно-рудого волосся. 

Потрібно нав’язати розмову.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше