Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 2. ОБНОВКИ

Село зустрічає незабутнім світанком. Обабіч порожніх вулиць зринають напівзруйновані будинки, поміж яких господарює лише мовчазна природа. Кожен крок пронизаний гнітючою тишею, через що всередині зароджуються туга й жаль. Вони обплутують серце незримими путами, не бажаючи відпускати зі своїх обіймів єдину душу, що забрела в цей Богом забутий куточок світу. Ніби говорять, що все це сталося через мене, наче я винен у катастрофі, або ж, принаймні, не зробив нічого, щоб її зупинити. Докори сумління тиснуть на груди, як важкий прес, не даючи змоги нормально дихати.

Наче примара, блукаю порожніми вуличками, намагаючись знайти відповідь на запитання, які не дають спокою. Нарешті, не витримавши, крадькома підкрадаюся до хвіртки одного з будинків. Відсуваю засув і тихо прочиняю її. Рипіння старих завіс порушує тишу, але ніхто не реагує. Цей будинок, здається, зберігся найкраще, тож з’являється надія знайти тут живих. 

Я підходжу до одного з вікон, не підводячи голови. Але й тут мене чекає розчарування. Вилаявшись подумки й заздалегідь попросивши вибачення, пролізаю в дім через розчинене навстіж вікно.

Всередині напрочуд затишно, якщо не зважати на напівзруйновану піч. На акуратно застелених металевих ліжках лежать вишиті подушки, а в серванті досі зберігається посуд і старенький чайний сервіз. На невеликій тумбочці стоїть старий ламповий телевізор, а з образів на стінах на мене дивляться кілька святих. Побачивши ікони,  мимоволі перехрещуюся й подумки ще раз прошу вибачення за несподіваний візит.

Оглядаючи кімнату, зупиняю погляд на великому дзеркалі, що висить на дверцятах шафи. Це вперше, коли бачу своє віддзеркалення з моменту пробудження. Переді мною – худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, з довгою чорною бородою й густим волоссям, схожий на ченця. Під правим оком видніється шрам невідомого походження – як згодом з’ясовую, він не єдиний. Знявши сорочку, починаю вивчати своє тіло в пошуках слідів операцій або травм. Після хвилини огляду таких не виявляю, однак простих шрамів вистачає. Здається, я пройшов війну, а той склеп був моїм почесним місцем поховання.

Відчинивши шафу ширше, починаю шукати заміну своєму одягу. Цього разу удача усміхається мені – під старим зацвілим матрацом знаходжу чорну сумку. Всередині є кілька футболок, чорні камуфляжні штани, куртка і навіть черевики. Подякувавши долі за подарунок, беруся приміряти одяг. Усе немов пошите на мене.

Останнім скарбом, який знаходжу в сумці, стає карта з позначеними маршрутами. Уважно вивчивши її, одразу розумію, що спогади про Прип’ять не випадкові. Карта чітко вказує, де перебуваю, і навіщо вона тут залишена.

Кожен зроблений висновок глибоко карбується в пам’яті, не залишаючи сумнівів – я на правильному шляху. Зваживши всі «за» і «проти», вирішую прямувати до Прип’яті. Саме там, чомусь упевнений, знайду відповіді на запитання, які рояться в голові.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше